Слово «таїнство» лат. походження «sacramentum» – «таємниця», по-грецьки означає «містерія», не вживалось у Новому Завіті, але Церква використовує це слово для означення сили і благодаті, якими Господь обдаровує людину через видимі знаки. Отже, Свята Тайна чи Таїнство – це видимий знак невидимої Божої ласки. Таїнства установлені Ісусом Христом, і їх є сім: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Священство, Подружжя. Головне і особливе місце посідає Євхаристія як «таїнство таїнств». Каже св. Тома Аквінський: «Усі інші таїнства спрямовані до неї як до своєї мети».
Катехизм – це доступний для всіх підручник з християнської віри, що побудований у вигляді питань-відповідей. Католики, протестанти та православні мають свої особливі катехизми. Вживається також у переносному значенні – основні положення чого-небудь. Так, 1911 року було видано окремою брошурою «Український катехізм», в якому висвітлено основні засади українського національного руху.
Дві заповіді любові
1. Люби Господа, Бога твого, всім своїм серцем, усією своєю душею, усією силою своєю і всією думкою своєю. 2. Люби ближнього свого, як себе самого.
Десять Божих Заповідей
Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі єгипетської, з дому неволі. 1. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене. 2. Не промовляй Імені Господа Бога твого надаремно. 3. Пам’ятай день святий святкувати. 4. Шануй батька твого і матір твою. 5. Не вбивай. 6. Не чини перелюбу. 7. Не кради. 8. Не свідчи неправдиво проти твого ближнього. 9. Не пожадай жінки твого ближнього. 10. Не пожадай нічого, що належить ближньому твоєму.
П’ять церковних Заповідей
1. Брати участь у Святій Месі у неділю та приписані свята і стримуватись від тяжких робіт. 2. З гріхів принаймні раз на рік сповідатися. 3. Принаймні раз на рік, у Великодній період, причащатися. 4. В установлені Церквою дні стримуватись від м’яса і зберігати піст. 5. Допомагати в потребах Церкви.
Євангельські блаженства (Мт 5, 3-12)
1. Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. 2. Блаженні ті, хто плаче, бо вони будуть утішені. 3. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю. 4. Блаженні голодні й спраглі справедливості, бо вони наситяться. 5. Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть. 6. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. 7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими названі будуть. 8. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.
Головні істини віри
1. Є один Бог, що створив усе і всім управляє. 2. Бог – справедливий Суддя, який за добро винагороджує, а за зло карає. 3. Бог є єдиним в трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, тобто Пресвята Трійця. 4. Син Божий став людиною і помер на хресті заради нашого спасіння. 5. Людська душа безсмертна. 6. Божа благодать необхідна для спасіння.
1. Доводити до гріха. 2. Радити гріх. 3. Наказувати грішити. 4. Дозволяти на гріх. 5. Мовчати про гріх. 6. Допомагати грішити. 7. Не карати за гріх. 8. Захищати гріх. 9. Хвалити гріх.
Гріхи проти Святого Духа
1. Зухвало грішити, надуживаючи Божим милосердям. 2. Не вірити або сумніватися в Божому милосерді. 3. Противитися пізнаній істині християнської віри. 4. Заздрити ближньому Божої благодаті. 5. Не зважати на спасенні напоумлення. 6. Відкладати покаяння аж до смерті.
Івано-Франківська архієпархія – одна із чотирьох греко-католицьких архієпархій в Україні, входить до складу Івано-Франківської митрополії. Станиславівська єпархія заснована декретом цісаря Франца Йозефа І від 29 січня 1884 і буллою папи Лева XIII від 25 березня 1885. Івано-Франківська єпархія підвищена до рангу архієпархії 13 грудня 2011 року.
Передумови заснування Станіславівської єпархії
Потреба створення третьої у Галицькій цекровній провінції єпархії виникла вже в кінці 18 ст., однак під дією сукупності різних обставин відкладалася аж до середини 19 ст. Це обумовлювалось тим, що питання про створення третьої єпархії до середини 19 ст. серйозно не порушувалося як окрема проблема. Тому всі спроби порушити його мали фрагментарний характер, а самі спроби розтягувалися в часі на декілька десятків років. Між тим, передумови створення третьої єпархії визрівали все більше. Однією з них була спроба скликати Провінційний Синод, який міг відбутися за наявності трьох єпископів. “Весна народів” 1848р. активізувала гр.-кат. духовенство, яке почало відігравати роль національного проводу. Саме в цей час питання про третю єпархію, нарешті, вирішується позитивно: цісар дозволив своїм декретом заснувати Станіславівську єпархію у 1850р. Саме з цього моменту починається другий етап передісторії Станіславівської єпархії, який характеризується спробами “вибити” ерекційну буллу папи про заснування згаданої єпархії з осідком в Станіславові. Однак під впливом активної протидії польських шовіністичних кіл в галицькій провінційній адміністрації та деяких представників австрійського бюрократичного апарату, а також враховуючи фінансові труднощі, Ап. Престол довгий час не зважувався на створення нової гр.-кат. єпархії, незважаючи на численні спроби активізувати вирішення цього питання. Лише завдяки втручанню архикнязя Р.Габсбурга та зацікавленості самого Ап. Престолу вдалося, нарешті, добитися булли про заснування Станіславівської єпархії, яку видав у березні 1885 р. папа Лев ХІІІ.
Початки та перший Владика
Першим єпископом новоствореної єпархії було призначено відомого діяча о. д-ра. Ю.Пелеша, який підтримував хороші стосунки з правлячою династією Габсбургів, а разом з тим був талановитим організатором та науковцем, що робило його кандидатуру єдино можливою в даній ситуації. Всією своєю діяльністю Ю.Пелеш виправдав такий вибір. Одразу ж він взявся за організацію єпархіальних органів. Вся діяльність Ю.Пелеша базувалась на концепції “трьох патріотизмів”, яка включала визнання духовної єдності Католицької Церкви, австрофільські і народовські погляди. На цій основі Ю.Пелеш намагався вести боротьбу з молодим радикальним рухом в Галичині за зміцнення позицій Церкви у галицькому суспільстві. З цією метою він всіляко підтримує розвиток церковного життя в єпархії, виступає за захист прав Церкви у австрійському парламенті, проводить канонічні візитації парохій своєї дієцезії, видає низку пастирських листів. З метою протистояння впливам радикального руху та православ’я Ю.Пелеш намагається запровадити в єпархії контроль за освітою, підтримує ідею конфесійної католицької школи, надає широкі повноваження церковному комітету по цензурі. На всій діяльності Ю.Пелеша позначився розвиток суперечливих суспільних процесів у Галичині в 1880-х рр. Однією з найбільших заслуг першого станіславівського єпископа було ініціювання разом з митрополитом С.Сембратовичем скликання Львівського Провінційного Синоду. Однак участь у самому Синоді єп. Ю.Пелеш брав уже в ролі Перемиського єпископа, а від Станіславівської єпархії – другий її єпископ Ю.Сас-Куїловський. Така “рокіровка” напередодні Синоду, пов’язана зі смертю Перемиського Єп.-орд. І.Ступницького, зовсім не враховувала потреби завершення розбудови єпархії (відкриття семінарії тощо) і засвідчила, що Станіславівська єпархія розглядалась як “глухий закуток” в Галицькій церковній провінції (ця тенденція прослідковується і щодо двох наступних станіславівських єпископів – Ю.Сас-Куїловського та А.Шептицького).
Участь Сас-Куїловського у Львівському Синоді була до певної міри номінальною, хоча він виступив в обороні прав Гр.-Кат. Церкви. Головним девізом його єпископства було зміщення акцентів на виконання священиками своїх душпастирських обов’язків, а вірними – в духовному самодосконаленні. Цьому гаслу, можна сказати, була підпорядкована вся діяльність другого станіславівського єпископа, зокрема канонічні візитації парохій, і саме з цієї причини він намагався не втручатись у політичні справи. Це мало свої позитивні і негативні наслідки. Адже незважаючи на внутрішньопартійні дискусії з приводу ставлення до Церкви, радикали все ж дійшли до компромісної точки зору – продовженні боротьби з Церквою, що негативно вплинуло на її становище (антиклерикальні виступи на Коломийщині та Косівщині). В складних соціально-економічних умовах спроби єпископа традиційними способами (канонічні візитації, контроль за освітою, діяльність церковних товариств) вплинути на поширення радикальних ідей не мали успіху. З метою організаційного зміцнення єпархії і впорядкування ряду справ єп. Ю.Сас-Куїловський скликав перший Дієцезальний Синод у 1897р. Однак, невдовзі він покинув Станіславівський престол, призначений у 1899р. Гали-цьким митрополитом, будучи вже старим і немічним. Третім Станіславівським єпископом став молодий і енергійний василіянин А.Шептицький. З його появою, можна вважати, починається нова епоха в історії Станіславівської єпархії, а згодом – і в історії Гр.-Кат. Церкви. За короткий період свого перебування в Станіславові єп. А.Шептицький встиг зробити чимало для організаційного розвитку єпархії. Особливою заслугою А.Шептицького було проведення канонічних візитацій за новим зразком, видання семи пастирських листів до духовенства і вірних єпархії. Канонічні візитації єпископа повністю виконали своє завдання – наблизили його до народу. Самі ж пастирські листи А.Шептицького стали своєрідною програмою активізації участі Церкви в національному русі Галичини.
Питання Галицької Митрополії
Cправжньою причиною відкладення цього питання були переговори про піднесення греко-католицького Львівського Єпископа на достоїнство Митрополита, що проводилися в той час [53,с.122]. Врешті Папа Пій VІІ у своїй буллі про відновлення Галицької Митрополії в 1807 році визначив у її складі три церковні області: Львівську Митрополичу Архиєпархію, Перемишльську та Холмську Єпархії (115, с.230). Таким чином, питання про створення третьої єпархії, яке тісно пов’язане з відновленням Галицької Митрополії і не розглядалося через це спеціально окремо, після 1807 року, вже не порушувалося. Адже третьою єпархією була Холмська, хоча А.Ангелович просив утворити єпархію для Буковини і південно-східної Галичини. Лише зі зміною політичної ситуації в 1815 році, коли Холмщина перейшла до Росії, становище Холмської греко-католицької Єпархії стало дуже хитким, поки, врешті, в 1830 році її було відлучено від Галицької Митрополії і підпорядковано безпосередньо Апостольському Престолові. Тоді в Галицькій Церковній Провінції залишилося лише дві єпархії, які охоплювали всю Галичину і Буковину. Як зазначає А.Г.Великий, “з чисто адміністративних причин і для душпастирської обслуги треба було встановити ще одну, а чи й більше єпархій, бо їх титулярний три-поділ, що існував при наявності двох єпископів на ділі нічого не вирішував. Треба було роз’єднати цей простір і доручити якусь його частину іншому єпископові” [115,с.230]. Однак справа створення третьої єпархії на даний час зайшла в глухий кут. Аж у 1842 році виплило на поверхню питання про створення хоча б ще однієї єпархії на Західній Україні, але тепер ініціатива виходила ззовні – від префекта Ватиканської бібліотеки Августина Тайнера, стурбованого становищем греко-католицьких українців [186,с.117]. В той час А.Тайнер кілька разів просив о. декана М.Малиновського надіслати йому доповідь про потреби греко-католицького духовенства в Галичині, щоб зміцнити в цьому краю унію. Тоді ж о. М.Малиновський у згаданій доповіді 1842 р. між іншими потребами вказав на особливу необхідність встановлення нових єпархій в Галичині: “Належить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станіславові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне” [цит.за:53,ст.122;54,ст.105].
Справа в тому, що чисельне співвідношення вірних і священиків у греко-католиків, римо- католиків і православних, за офіційними даними в 1832-1836 і 1850 роках було не на користь останніх: 1. Так в цілій Австро-Угорській імперії 3,6 млн. греко-католиків мали 9 єпископів, а 3 млн.православних – 19 єпископів; 2. На 2,3 млн. греко-католиків в Галичині було 2 єпископа, а на 1,3 млн. греко- католиків в Закарпатті – аж 7 єпископів; 3. На 2,3млн. греко-католиків в Галичині – 2 єпископа, а на 2,3 млн римо-католиків – аж 4 [детальніше див.:15,арк.1-35;53,с.123-126;186, с.118]. Отже, потреба створення третьої греко-католицької єпархії була дуже гострою, однак справа так і не зрушила з місця, оскільки не була порушена на вищому рівні. Таким чином, перші три фрагментарні спроби порушити питання про створення третьої єпархії в Галицькій Церковній Провінції зазнали краху, оскільки ніколи не розглядалися як окремі питання, хоча передумови для позитивного вирішення вже визрівали. Так безуспішно завершився перший етап передісторії Станіславівської Єпархії. З початком “весни народів” в Австро-Угорській імперії в 1848 році активізується греко-католицьке духовенство в Галичині, яке взяло на себе роль “національного політичного проводу” [139,с.310]. Тому на Слов’янському з’їзді в 1848 році у Празі українські делегати вимагали “зрівняння всіх обрядів щодо прав, як їх духовенства, так щодо гідності” [цит.за:186,с.119]. В цей же час виникла у Львові Головна Руська Рада, яка 14 вересня 1849 р. на своєму 101-му засіданні прийняла постанову про створення в Станіславові третьої єпархії. В цій справі було надіслано делегацію до австрійського цісаря в складі о. М.Куземського і проф. Є.Прокопчиця, однак і вона закінчилась безуспішно [53,с.123;137,с.13;186,с.119]. Проте вже з цього моменту можна розпочинати передісторію власне Станіславівської Єпархії, тобто її другий етап, оскільки тепер вперше було заявлено про осідок майбутньої єпархії в Станіславові (і ніде інде).
Нарешті, 18 березня 1850 р. Митрополит М.Левицький та Перемиський Єпископ Г.Яхимович надіслали до цісаря петицію у справі нової греко-католицької дієцезії для південно-східної Галичини й Буковини. В петиції висувалося ряд аргументів на користь позитивного вирішення цієї справи: 1) надмірна розлогість Галицької Єпархії (850 кв.миль і 1167 парафіяльних церков) створювала труднощі для візитацій парохій; 2) накопичення у Львівській консисторії багатьох невирішених важливих справ; 3) віддаленість Львова як осідку катедри (лежав на кордоні єпархій) від більшості парохій; 4) неможливість скликати Єпархіальний Синод; 5) за наявності двох Єпископів не могли відбуватися Провінційні Синоди. Тому, на думку Митрополита, запропонований поділ на дві Єпархії (Станіславська і Львівська) був би найбільш ефективним, оскільки “йшов би по лінії розподілу цілої території на дві майже рівні частини, залишаючи за Львовом більшу кількість населення і парафій, легкодоступних для візитацій через своє положення та був би значним полегшенням для Львівського єпископа-митрополита” [115,с.230-232]. Оскільки заснування нової єпархії вимагало значних коштів, то Митрополит М.Левицький вказував на давні маєтки греко-католицької церкви, які несправедливо загарбані, і на приклад недавно заснованої Тарнівської латинської єпархії, на яку виділив кошти сам цісар, висловлюючи сподівання, що “такого самого удостоїться й Руська Церква з великим хісном для вірних Церкви й держави” [115,с.232]. Таким чином, вперше було порушено окреме питання про створення третьої єпархії з осідком в Станіславові і вказано реально можливий спосіб його вирішення. Тому вдалось досягти певних успіхів. Цісарським декретом від 28 травня 1850р. дозволено і розпоряджено заснувати Станіславівську Єпархію з відповідним фондом [53,с.126;133,с.507].
Справу було запропоновано до схвалення Апостольському Престолові, який прихильно ставився до неї. Вже 22 вересня 1850р. австрійське міністерство віросповідань та освіти повідомило, що Апостольська Столиця погоджується на заснування Станіславської Єпархії [53,с.126]. Львівська Митрополича Консисторія навіть провела в тому ж 1850 р. провізоричний поділ Львівської Архиєпархії таким чином, що до юрисдикції Львова належало 28 деканатів і 870 тис. вірних; ці дані значилися в шематизмі за 1850 р. [53,с.127]. Папа Пій ІХ наказав розпочати канонічний процес у цій справі за окремим запитальником Консисторіальної Кон∂ре∂ації, а Митрополит М.Левицький переслав відповідну документацію до Риму 18 липня 1851 р. [115,с.232]. Відповідних заходів вживав і австрійський уряд, про що свідчать численні урядові документи за 1849-83рр. [детальніше див.:2,арк.1-64;3,арк.1- 32;4,арк.1-129]. Так, вже в грудні 1850 р. Президія Намісництва видала відповідне розпорядження про організацію Станіславської Єпархії, відповідно до якого було складено навіть детальні “індивідуальні графіки” 20 деканатів новостворюваної Єпархії, в яких містилися дані про кількість вірних, священиків, парохій, монастирів і монахів; всі 20 деканатів було згуртовано в таблиці по чотирьох повітах – Станіславів, Коломия, Чортків і Чернівці [2,арк.18-64]. Однак, далі справа була зупинена з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин.
Активізувати процес створення єпархії намагалися представники інтелігенції. В архівних фондах можна знайти чимало листів і звернень до Міністерства віросповідань і освіти, до Президії Намісництва, до самого галицького намісника графа А.Голуховського. Особливо цікавим є звернення д-ра І.Шарахевича, проф. Львівського університету, від 23 січня 1851 р., в якому він чітко обгрунтовує необхідність остаточного вирішення проблеми заснування Станіславської єпархії [3,арк.10-зв.]. Загалом можна нарахувати десяток таких клопотань у цій справі. Однак справа стояла на місці, хоча в статуті Галицького сейму від 26 лютого 1861р. було вирішено, що майбутній Станіславський Єпископ матиме постійне місце і вирішальний голос у сеймі на основі свого достоїнства, а до його іменування його місце тимчасово зайняв Львівський Єпископ-Помічник [53, с.126-127]. У 1872 р. на адресу Міністерства віросповідань і освіти була направлена інтерпеляція депутатів Крайового Сейму з вимогою розподілу Львівської Архиєпархії на Львівську і Станіславську Єпархії [5, арк.1-114]. У відповідь на цю інтерпеляцію міністр заявив, що ця спроба відкладається на невизначений термін [53,с.127]. Під час засідання бюджетної комісії 20 березня 1879р., на якому обговорювалося відновлення Краківського Єпископства, виступив також посол д-р Юзичинський, який заявив, що він проти відновлення цього єпископства нічого немає, але вважає, що, нарешті, також греко-католицьке єпископство в Станіславові повинно бути створено. Тоді міністр віросповідань і освіти виступив з критикою посла Юзичинського, між іншим зазначивши: “… однак не слід забувати, що галицький релігійний фонд виник майже виключно із фондів римо-католицького обряду” [53, с.128]. Така заява міністра явно свідчила про небажання певних політичних кіл успішно завершити справу створення греко-католицької єпархії в Станіславові.
На думку В.Полєка, це можна пояснити “інтригами польського римо-католицького духовенства і польської шляхти, які вважали, що нове єпископство зміцнить релігійне, культурне і політичне становище нашого народу на Західній Україні, протистоятиме ополяченню українців” [186,с.119]. Щоправда, існує ще кілька альтернативних думок. Так, о.П.Мельничук вважає, що через брак фондів не дійшло тоді до заснування нового єпископства [137,с.14]. А.Г.Великий зазначає, що “ерекція Румунської церковної Провінції в 1853 р. показала, що призначена дотація була незадовільна, тому заснування Станіславської єпархії відкладено на пізніший, більш сприятливий час, який настав щойно в 1885 році” [115,с.232]. Отже, з певних причин австрійський уряд не бажав виділяти кошти з Галицького релігійного фонду на створення Станіславівської Єпархії. Зарадити цій справі намагався посол о. Олексій Заклинський, який 5 травня 1879 р. виступив у австрійському парламенті з величезною голосною промовою в справі Тарнівського Єпископства, порушивши паралельно і питання про створення Станіславського Єпископства.
О.Заклинський аргументовано довів у своєму виступі, що Галицький релігійний фонд “складається із фондів руського обряду”, а тому “у нас є таке ж право до релігійного фонду, як і в римо-католицького кліру” [53,с.133-134]. Однак справа далі не просунулася, хоча за свідченням самого о. О.Заклинського, його промова “справила глибоке враження в посольській палаті держдуми, і саме через це міністр Земялковський вжив заходів, щоби мене при наступних виборах в держдуму не допустити”; і дійсно новим послом виборча комісія, що складалася переважно з поляків, затвердила кн. Ю.Пузину [53,с.139]. Отже, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин справа створення Станіславської Єпархії ще не була вирішена остаточно.
Хоча до кінця 1870-х рр. визрівали все нові і нові передумови, що повинні були б сприяти цьому процесові. “Часи були тяжкі і не пригожі під оглядом політичним, суспільним та церковним. Це пересувало справу з року на рік, хоч митрополити раз-у-раз її порушували, бо поширення москвофільства, загроза денаціоналізації та поширення православ’я цього постійно вимагали. Також і народна свідомість щораз наполегливіше домагалася кращого впорядкування церковного життя в Галичині” [115,с.232]. Нарешті, в 1885 р. справа утворення єпархії була успішно завершена. Як зазначає о. П.Мельничук, до справи втрутився сам престолонаслідник архикнязь Рудольф, якого майбутній перший Станіславський Єпископ був тоді учителем-наставником. Сам Єпископ Ю.Пелеш у своєму посланні від 10 січня 1886 р. (його наводить тільки о. П.Мельничук) пише між іншим наступне: “одначе не спустив я з ока цієї справи. Той, що її поставив на бажаний шлях, – Його Величність Цісар Франц Йосиф І в порозумінні зі Святим Апостольським Престолом, котрого теперішній представник при цісарськім дворі Його Величність Апостольський Нунцій, Архиєпископ Нікейський Серафин Ванутеллі, вірний засадам Св. Письма, все і при кожній нагоді заявляє про особливу зичливість та прихильність ділам Русинів-католиків, Його Величність благоволив наймилостивіше наказати, щоб справа Станіславівського єпископства була остаточно полагоджена. І так сталося”. “Всякі перепони, що мали ще стояти тій справі на дорозі усунено, призначено потрібні фонди на дотацію єпископства, калітули та консисторської канцелярії і таким способом справа Станіславівського єпископства з боку світської влади була полагоджена”. [137,с.10-11; детальніше про це див.: 4,арк.55,112-120].
Одночасно йшли переговори австрійського уряду з Ап. Престолом про канонічну ерекцію єпархії. Врешті, 26 березня 1885 р. Папа Лев ХІІІ видав буллу про створення Станіславівської Єпархії. Булла про канонічну ерекцію Станіславівської Єпархії мала звичайний у таких випадках вигляд і назву “В цілому Господньому стаді” (“De universo dominico grege”). Папа Лев ХІІІ у цій буллі оголосив “цілому Католицькому Світові”, що в “Станіславові при Храмі Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа стало канонічно засноване і утворене нове руське католицьке єпископство” [137,ст.15]. У буллі зазначалося, що з причин передусім розлогості території та трудної душпастирської обслуги Папа Лев ХІІІ приймає пропозицію цісаря Франца Йосифа І і засновує в Станіславові Єпархію в складі 20-и відлучених від Львова деканатів, призначає катедральною церквою парафіяльну церкву Воскресіння Господнього, наділеною відповідною дотацією для єпископа, Консисторії та Капітули. Підпорядкував новозасновану єпархію Галицькій Митрополії та зрівняв її в правах та привілеях з Перемиською Єпархією, доручив доповнення Капітули і Крилосу та заснування єпархіальної семінарії. Папа застеріг цісареві право номінації єпископа (першого і наступних) відповідно до булли Галицької митрополії 1807 р. Виконання ерекційної булли, розподіл територій, вірних, парафій та єпархіального архіву було доручено Адміністраторові Митрополії Сильвестрові Сембратовичу, який наступного дня отримав буллу про призначення його Митрополитом [115,с.233]. Рішенням від 12 лютого 1885р. цісар Франц Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській Консисторії від 27 березня 1885р. затвердив і канонізував Станіславівським Єпископом архидиякона Львівської Капітули о. мітрата д-ра Юліяна Пелеша. Таким чином, справу утворення Станіславівської Єпархії було завершено в 1885 р.
Так завершився період “передісторії”, тобто організаційного оформлення єпархії, хоча всім чотирьом Станіславівським Єпископам довелося ще багато попрацювати для налагодження церковного життя в Єпархії. Нарешті, слід відзначити, що значення заснування Станіславівської Єпархії по- різному оцінювалося як сучасниками, так і пізніше дослідниками церковної історії. Так, один анонімний автор-священик зазначив, що урядові кола ініціювали збори делегатів греко-католицького духовенства, скликані для подання адрес до цісаря і Папи в справі, щоб таким чином “піддобритися” до кліру, “бо сего вимагала політична конечність”, і “дати на митрополита, евентуально на престол єпископський Станіславівський (підкреслення моє – авт.) personas gratas, – розумієся при вибитній їх лояльності взглядом держави і Церкви, бо сего йому потрібно” [61,с.4-5]. Отже, анонім-священик оцінював факт створення Єпархії як вияв політичної волі Відня. Зовсім по-іншому оцінював створення єпархії інший сучасник-перший Станіславівський Єпископ Ю.Пелеш, який в одному з перших пастирських листів зазначив, що відкриття нової Єпархії “становить в літописі Руської Церкви і руського народу нову епоху”. [25,1886,ч.1,с.4]. Так само протилежні оцінки цій події давалися пізніше дослідниками церковної історії. Так, в радянській історіографії факт створення Станіславівської єпархії розцінювався як прояв католицької експансії Ватикану на Схід. Зокрема, на думку А.І.Гайдоша, “боротьба з революційним рухом стає в центрі всієї релігійно-політичної діяльності папства. В 1882 р. воно проводить реформу ордену василіян, зміцнює його керівництво. В березні 1885р. створюється Станіславівська уніатська дієцезія (підкреслення моє-авт.). Сюди надсилають лицемірних і підступних, вишколених єзуітів, василіян і редемптористів…” [59,с.10-11]. Отже, в радянській історіографії цей факт розцінювався лише як одна з ланок експансії та “контрреволюційної політики” папства.
Кардинально протилежну оцінку можна знайти в українській діаспорній історіографії. Зокрема, о. І.Сохоцький вважає, що відновлення Галицької Митрополії, створення Станіславівської Єпархії та Львівський Синод 1891 р. поклали “тривкі основи під організацію і дисципліну греко-католицької Церкви”, завершенням якій мало бути “створення у Львові українського католицького патріархату”, ніби-то заплановане Папою Левом ХІІІ, однак “енергійна мадярська і польська протиакції, як і теж російського уряду, не дали здійснити цього плану” [151,с.11] Слід відзначити, що обидві точки зору є абсолютно хибні. Більш об’єктивно оцінював факт створення єпархії о.д-р Ю.Федорів: “Після оснування Галицької митрополії уніатська Церква поволі зачинає приходити до себе та заліковувати ті рани, яких зазнала в наслідок великих політичних перемін… була основана єпархія Станіславівська (1885). Кращі умовини життя і прихильна постанова державних чинників виявилася скоро в житті Церкви”, яка “стала головним мотором у поширенні національної свідомості, у розбудові шкільництва, у збереженні рідної мови. Також в економічних відносинах вона здобула певні заслуги…” [155,с.278-279]. Отже, незважаючи на таку різноманітність оцінок, варто сказати, що створення Станіславівської Єпархії відкрило нову сторінку в історії Греко-Католицької Церкви в Галичині.
Структура Станіславівської єпархії до Львівського псевдособору
Єпархія в 1936 році мала 20 деканатів, 419 парохій, 419 матерні і 393 дочірні церкви, 541 священників (у т. ч. 22 ченці); 7 чоловічих (6 Василіянських і 1 Редемптористів) і 2 жіночі (Сестер Василіянок) монастирів; 28 домів Сестер Служебниць і 4 ін.; 1035 000 вірних. При Станиславівській єпархії діяла капітула, існували Духовна Семінарія (з 1907) і Богословський Ліцей (1935 – 8 проф., 92 учні), виходив тримісячник «Добрий Пастир» (з 1931); з важливіших церк. і рел. товариств: «Апостольство Молитви», Кат. Акція, товариство «Скала».
Піднесення до митрополії
13 грудня 2011 року, у день Святого Андрія Первозванного, Предстоятель Української греко-католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) , вслід за Львівською митрополією, проголосив утворення Івано-Франківської митрополії УГКЦ і ввів на престол її першого Митрополита – Владику Володимира (Війтишина). Таким чином митрополит отримав повноваження та обов’язки, передбачені кан. 131-139 Кодексу канонів Східних Церков. Він скликатиме Митрополичий Синод, який врегульовуватиме питання діяльності Церкви на певній території, матиме право висвячувати, інтронізувати єпископів своєї митрополії, дбатиме про ретельне дотримання віри, проводитиме канонічні візитації, якщо вони занедбані в єпархіях, а також має створити Митрополичий трибунал. Варто зауважити що територіально Івано-Франківська Митрополія є найбільшою митрополією в Західній Україні, адже в її юрисдикцію входять дві області – Івано-Франківська та Чернівецька, та другою за територією після Київської Митрополії УГКЦ.
Єпископи
Юліан Пелеш (1885 – 1891)
Народився 3 січня 1843 року в с. Смерековець Ясельського повіту на Лемківщині в сім’ї дяка-вчителя Григорія Пелеша та дочки пароха з Ждині Іванни Щавінської. Вчився спершу в Яселі, потім – в гімназіяхПряшева (I-IV класи) та Перемишля (VII-VIII класи), іспит зрілості склав із відзнакою.
Вивчав філософію та богослів’я у Відні, де у 1867 році прийняв постриг. 10 травня 1870 року отримав ступінь доктора теології у Віденському університеті.
З 17 червня 1870 року до 30 вересня 1872 р. був префектом студій у греко-католицькій Генеральній семінарії у Львові, катехитом у вірменській високій школі для дівчат і в учительській семінарії, ексгоратором Академічної гімназії і екзаменатором на богословських іспитах. У вересні 1872 р. став професором пасторального богослів’я в Духовній Семінарії у Перемишлі, а також просинодальним екзаменатором, референтом Консисторії та членом комісії для підготовки і видання катехитичних книжок. Співзасновник церковного місячника «Руський Сіон».
У 1874 році повертається до Відня, де протягом 1874-1883 років був парохом церкви Св.Варвари і ректором греко-католицької Духовної Семінарії, а також катехитом-наставником престолонаслідника архикнязяРудольфа Габсбурга, якого навчав української мови. У 1883 році о. Юліан Пелеш став архидияконом Львівської Митрополичої Капітули.
В 1885 році о. д-р Юліан Пелеш був у числі найбільш ймовірних кандидатів на Митрополита після відставки Йосифа Сембратовича, однак Папа Лев ХІІІ іменував Митрополитом Сильвестра Сембратовича.
У березні 1885 року Папа Лев ХІІІ видав буллу «De universo dominico grege» про утворення Станіславівської Єпархії. Рішенням від 20 лютого 1885 року імператор Франц Йосиф I іменував, а Папа на таємній Папській Консисторії 27 березня 1885 року підтвердив та канонізував першим Станіславівським Єпископом о. д-ра Юліяна Пелеша.
27 березня 1885 р. о. д-р Юліан Пелеш прийняв у соборі Св.Юра у Львові єпископську хіротонію з рук Галицького Митрополита С. Сембратовича як святителя і Львівських Архиєпископів Северина Титуса Моравського (латинського обряду) та Ісаака Миколая Ісаковича (вірменського обряду) як співсвятителів. Нарешті, 10 січня 1886 р. єпископ Ю.Пелеш був урочисто інтронізований. Станіславівський староста вручив єпископу Ю.Пелешу єпископські відзнаки. Був членом Крайового Галицького сейму. На Станіславській кафедрі о.Юліан Пелеш пробув до 10 травня (в інших документах подається дата 12 листопада) 1891 року, тоді його було переведено на перемисьську кафедру.
У 1891 році Єпископ Ю.Пелеш був одним із ініціаторів Львівського Провінційного Синоду.
Помер 10 січня 1896 року в Перемишлі.
Юліан Сас-Куїловський (1891-1899)
Народився 1 травня 1826 року в сім’ї пароха села Конюшки-Королівські, шляхтича гербу Сас Венедикта Куїловського та його дружини – Катерини з Кущикевичів. Навчався у тривіальній школі в Рудках, головній німецьмовній школі (Самбір), гімназії у Львові, яку закінчив 1845 року. З 1846 року – на філософському факультеті Львівського університету, цього року його відрахували за участь (чи підозри) у революційному русі. Перевівся навчатись до Перемишля (філософія). 1847 року перервав навчання, почав практику в Дирекції скарбу.
Поновився під час революції 1848-го на 2-й курс Львівського університету, водночас був сотником Академічної гвардії в Перемишлі. Після розгрому революціонерів у Львові 1 листопада 1848 року був на короткий час арештований. Звільнившись, виїхав до Пряшева, де вступив до легіону генерала Висоцького.[1] Потім воював у складі польського легіону генерала Юзефа Бема угорської революційної армії, учасник битви під Сегедом. Після поразки повстання в серпні 1849 перебував тимчасово в Сербії та Болгарії. Упродовж 1848-1850 рр. – капітан турецької армії під командуванням Османа-Паші.
За сприянням князя Адама Чарторийського отримав дозвіл на мешкання в Парижі. За сприяння колишнього «змартвихвстанця» о. Іполита Терлецького був прийнятий навчатись у новоствореному руському колегіумі для східних місій. Богослів’я закінчив у Парижі (1851-1854), під час навчання познайомився з Адамом Міцкевичем. Висвячення в ієреї отримав за католицьким обрядом в Римі 1 квітня 1854 року з обов’язком відправляти літургії за східним обрядом. Війна в Криму перешкодила виїхати з місіями до Болгарії, тому 2 роки був душпастирем в Парижі. 1856 року був викликаний до Риму, відправлений на острів Керкіра; звідти через хворобу повернувся до Парижу.
Амністований 1857 року, невдовзі прибув до Перемиської єпархії, де жив у монастирі. Вікарій в Руському Селі, в 1859 році – перший парох УКГЦ тут; провів в Руському Селі 25 років. Сапіги поважали його як шляхтича, що навчався в Парижі, сприяли спільній з Перемиським єпископом Іваном Ступницьким поїздці до Риму в 1878 році. 1878 року отримав від Папи Льва ХІІІ титул таємного папського камергера.
1882 року був іменований крилошанином Перемиського собору. Потім став катедральним проповідником, парохом, ректором духовної семінарії в Перемишлі (1883-1884), віце-офіціялом суду єпископів. В березні 1887 року став архипресвітером та керуючим новоствореної Станіславівської єпархії УГКЦ.
1890-1891 – єпископ-суфраган (помічник) Перемиський та титулярний єпископ Hephaestus – помічник Перемиського єпископа Івана Ступницького, єпископські свяченя прийняв 26 червня 1890. З 3 серпня 1891 року – єпископ Станіславівської єпархії. З вересня 1891 до 1899 року – другий єпископ-ординарій Станіславівської єпархії УГКЦ.
В 1893 році з галицькими прочанами побував у Римі, мав спеціальну аудієнцію Папи Лева ХІІІ. Під час зворотньої дороги 8 червня 1893 на «двірці» у Відні його та митрополита Сильвестра Сембратовича«зневажили» представники радикальної української молоді.
23 травня 1898 року став асистентом папського трону. 16 (28) грудня 1898 року став наступником Митрополита Галицького. 22 січня 1899 – номінований на посаду цісарем, затверджений Ватиканом 30 серпня. 14 вересня 1899 року: відмовився від пишної церемонії входження на посаду Митрополита Галицького, 6000 ринських офірував бідним. В квітні 1900 року отримав від цісаря Франца Йозефа Іпридворний чин таємного радника з титулом ексцеленції.
Жив скромно, багато жертвував на церковні потреби, найбільше – 15000 ринських – на оновлення «катедрального храму». За даними польського досліника Чеслава Лєхіцького (ПСБ, 1970), був мало популярним серед українців через «просякнутість» західноєвропейською та польською культурами.
Андрей Шептицький (1899-1900)
Роман Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище «Шептицький» від родового маєтку – села Шептиці (Шептич). При хрещенні отримав імена Роман, Александр, Марія. Його тато – граф Іван (Ян Кантій Реміґіан) Шептицький, мати – графиня Софія (Зофія) Фредро. Бабуся – Зофія з Яблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.
Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років, Єжи (Юрій) – 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий – Казимир – успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар’єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П’ятий – Александр. Шостий – Станіслав – офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Риміперед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий у 1939, під час першого російсько-більшовицького вторгнення, був замордований більшовиками в Прилбичах разом із дружиною.
Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім’я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів.
Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ,Москву.
8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції в папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім’ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступіньдоктора права.
9 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії.
У червні 1891 р. супроводжував на Буковину французького прелата, де ознайомився з життям буковинських старовірів.
Від 3 серпня до 4 жовтня 1891 р. важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбичів та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 р. вирушив на реабілітаційний курорт у Закопане. 17 травня 1892 р. брат Андрей повернувся в Добромильський монастир.
11 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопольському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі у Прилбичах.
Упродовж 1892-1894 р. Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892-1896) отець Андрей виконував служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» – місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898-1899 викладає богослов’я у Кристинопольському монастирі.
2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 – інтронізація на Станіславівську катедру. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних), Наша програма (до духовенства), Правдива віра (до вірних на Буковині), Християнська родина (до духовенства та вірних), До моїх любих гуцулів (гуцульським говором), На грані двох віків (до духовенства та вірних).
Період єпископства у Станіславові тривав недовго – 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».
На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.
Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 в соборі св. Юра у Львові.
Кир Андрей вважав, що виховання добрих священиків – це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв процесу формування майбутніх душпастирів.
У березні та квітні 1901 р. Митрополит здійснив візитацію Львівської семінарії, на підставі якої прийняв рішення про реорганізацію закладу. Андрей Шептицький дбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та в Перемишлі (1907). Він також дуже регулярно відправляв найздібніших студентів до університетів Рима, Інсбруку, Фрібуру у Швейцарії та до Авґустінеума у Відні. А через десять років завдяки низці реформ Митрополит уже мав достатню кількість підготованих і освічених священиків.
1923 р. при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство, яке було покликане розвивати українське богослов’я. 1924 р. Митрополит заснував богословський щоквартальник «Богословію». А в 1929 р. постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 2 лютого 1939 р. кир Андрей заснував Український католицький інститут церковного з’єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив архимандрит Климентій Шептицький.
У 1901 р. заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата.
Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отцяЛеоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.
Кир Андрей був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-1927 рр.), участь в яких брали представники різних християнських конфесій.
21 вересня 1914 р. під час свого короткого перебування в Києві Митрополит висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. У 1917 р. він призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві – о. Михайла Цегельського. Генеральним вікарієм східної частини львівської митрополії, до якої входили Броди, Зборів, Збараж, Тернопіль, Сколе – о. Франца Ксаверія Бонна; генеральним вікарієм Станіславської єпархії призначив о. Н. Теодоровича.
22 грудня 1939 р., передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. кир Андрей призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та інших.
Бажаючи зблизити членів українського єпископату, Кир Андрей зініціював єпископські конференції. У його задумі вони мали об’єднати весь слов’янський католицький єпископат східного обряду. Перша така зустріч відбулася у Львові 29-30 листопада 1927 року (друга – у Львові 1928-го, третя – у Римі 1929-го, четверта – в Римі 1932-го, п’ята – у Львові 1934-го). Під час кожної конференції єпископи особливу увагу приділяли виданню нових літургійних книг.
У 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році приєднався до бойкоту з українськими депутатами Галицького сейму. Засудив діїМирослава Січинського (вбивцю намісника графа Анджея Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Не було дозволено провести богослужіння за загиблим Марком Каганцем у Соборі Святого Юра 1908 року. Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, яка би збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.
Загальна позиція митрополита в політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту і галицького сейму(пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів), але в стінах обох цих закладів до 191] р. з’явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.
Відмовився покинути Львів після початку Першої світової війни, зректися обряду. Через це був висланий углиб імперії, що сприйняв як можливість для поширення ідей Унії. Повертаючись додому, відвідав Київ, виступив у Центральній Раді.
Урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності. Після втрати Львова відмовився покинути паству, місто – за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової «влади». Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (перемовини з Бенедиктом XV, урядовцями Італії), Францію (з Александром Мільєраном, Арістідом Бріаном, Фердинандом Фошем), Бельгію (з кардиналом Мерсьє), Канаду, США. На всіх перемовинах наполягав підтримати українців. Активність владики розлютила офіційну Варшаву – на 3 місяці заарештований у Познані.
На початку Голодомору видав послання-протест проти штучного голоду в Україні.
Україна в передсмертних судорогах… Населення вимирає головою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни… Кров робітників, що в голоді ораличорнозем… кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота.
Після початку знищення православних церков Холмщини і Підляшшя, насильного покатоличення місцевого населення внаслідок схвалення сеймом додаткової угоди від 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 року видав 16 липня[15] 1938 року відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу і Костел – «ворогами Вселенської Церкви, Християнства».
Однією з мало згадуваних соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.
Під час Другої світової війни православні священики та миряни Кам’янця зверталися до митрополита Шептицького за допомогою – фінансовою і суто церковною: книги, ризи, літургійне начиння тощо, – посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, – і митрополит у допомозі не відмовив.
Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.
Церковні, гуманітарні фундації: найперша – Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг з особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930-1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням дочеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Андрей Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.).
На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.
На сиротинці передав разом 1 млн доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.
Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори (Пуків наРогатинщині). То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад, у Черчому).
Під його керівництвом певні кошти вкладались у прибуткові підприємства, акції яких котувались на європейських біржах. Прибутки спрямовувались або на благодійність, або на потреби кліру.
Брат Андрія граф Лев Шептицький та його дружина були страчені більшовиками незабаром після вступу радянських військ до Польщі. Їхнього сина Анджея було пізніше страчено в Катині.
У 1940 р. Шептицький писав листи до Йосипа Сталіна і до Микити Хрущова, протестуючи проти зловживань, які чинили представники радянської влади на Західній Україні.
Початок Другої світової війни сприйняв як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва. Вітав «Акт відновлення Української Держави».
Гітлерівці маніпулювали авторитетом митрополита з перших днів окупації Галичини. Оприлюднений у пресі лояльний «пастирський лист» опублікований ними для нівелювання впливу послання, в якому він вітав Відродження Української Держави.[16]Інші автори стверджують про «автентичність» його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року, причиною появи якого були страхітливі злочини «перших совітів». Ймовірно, були на те особисті причини: 27 вересня 1939-го вПрилбичах його брата Лева з дружиною та всіма членами сім’ї й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких пограбовано, знищено цінні стародавні документи.
Митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися ввіреною йому паствою. 6 липня 1941-го у Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців створено Українську Раду Сеньйорів, яку очолив К. Левицький, а почесним главою став владика Андрей. 30 серпня 1941-го у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита.
Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі владика розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів Європи, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942). Після цього «фахівці з українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер, Альфред Бізанц відвідали владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» – у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».29-31 серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII.
21 листопада 1942 – послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства, містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів. Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.
За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей (зокрема, сина львівського рабина Ізакаїла Левіна Курта, який потім назвав синів іменами Андрей, Климентій) та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946-го її ув’язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, – ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947-го). Варто зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства тому, що цього вимагали обставини. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».
Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоби священики, ченці та черниці вчилися якогось ремесла.
Усупереч часто поширеному твердженню митрополит Андрей не висловлював ніякої офіційної підтримки щодо створення «дивізії Галичина». Варто зазначити, що митрополит погодився послати туди священиків-капеланів для духовної обслуги вояків. У 1999 році в часописі «Патріархат» було опубліковано лист Михайла Демковича-Добрянського, колишнього члена УЦК, котрий був безпосереднім свідком справ, пов’язаних із заснуванням дивізії.
31 жовтня звернувся з останнім словом до найближчого оточення, зокрема, сказав: «наша Церква буде … розгромлена більшовиками… держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде… обіймати цілий наш народ.»
Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години (о 13.30), після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.
Григорій Хомишин (1904-1945)
Хомишин Григорій Лукич народився 25 березня 1867 року в селі Гадинківці Гусятинського повіту Тернопільського округу у селянській родині середніх статківу. Початкову освіту здобув у місцевій народній школі, згодом закінчив Тернопільську гімназію. У 1888-1893 роках навчався на богословського факультеті Львівського університету. Після закінчення навчального закладу був рукоположений на священика 19 травня, а відтак став катедральним сотрудником у Станіславові. Тогочасний станіславівський єпископ Юліан (Сас-Куїловський), звернувши увагу на талановитого молодого священика, 1893 року відправив його до Віденської боголословської академії на п’ятирічні богословські студії «Августінеум» поглиблювати знання з теології, де Григорій Хомишин ґрунтовніше ознайомився з особливостями пастирської діяльності римо-католицьких священиків.
У Відні Хомишин здобув ступінь доктора богословських наук і у березні 1899 року повернувся у Станіславів, де протягом 2 років працював на посаді катедрального служителя. Відтак був направлений парохом до міста Коломиї. Ректор духовної семінарії у Львові (1902-1904).
19 червня 1904 Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі. З 1904 єпископ Станиславівської єпархії, у якій значно розбудував релігійно-суспільне життя; заснував духовну семінарію (1907), почав видавати квартальник для священиків «Добрий Пастир» (1931-1939), перебрав тижневу газету «Нова Зоря», яка стала органом протегованої Хомишиним Української Католицької Народної Партії. З ініціативи Хомишина створено у парафіях мережу читалень «Скала», велася харитативно-допомогова діяльність: Товариство Івана Милостивого, кооператив «Священича Поміч», «Дієцезіальний фонд» тощо.
Хомишин сприяв діяльності різних монаших чинів і згромаджень та релігійних організацій; політично відстоював лінію «нормалізації» з польською державою та постулат автономії українських земель, випустивши брошуру «Українська проблема» (пол.«Problem ukrainski», 1930), згодом відступив від «нормалізаційної політики». У жовтні 1929 у Римі відбулося закладення першого каменю під будову Української Греко-Католицької колегії, на це будівництво папа Пій ХІ виділив 10 млн лір, посвячення здійснював Станіславський єпископ Хомишин з українськими єпископами.
В роки національно-визвольної революції в Україні після перенесення Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.
У 1933 році єпископ Григорій Хомишин звернувся до вірних з пастирським листом, у якому обґрунтовував необхідність впровадження Католицької Акції в українському суспільстві, наголошував на занепаді моралі та відповідальності кожного мирянина перед Церквою. У відозві «Організаційні основи католиків» від 21 жовтня 1934 року, єпископ навчав, як організовувати католицькі об’єднання на місцях, вказував на те, що Акція повинна бути аполітичною, але повинна працювати на оздоровлення суспільства і лише таким чином впливати на політичні події. Разом із цією відозвою єпископ сповіщав про створення нового товариства під назвою «Скала», яке мало стати основою для розбудови в Станіславській єпархії ідей Католицької Акції. Відозва і лист про створення нового товариства були розіслані по усіх парафіях єпархії. Крім того, «Скала» отримала свій статут, який теж було розіслано до відома усіх парохів. Від часу отримання парохами листів рекомендувалося змінити офіційну назву читалень, що тоді практично працювали при кожній парафії з «Парохіальна читальня» на «Парохіальна читальня “Скала”», що означало перехід усіх інституцій такого характеру в пряме підпорядкування Головному відділу товариства «Скала» у Станіславові. Статут «Скали» свідчив, що об’єднання мало допомагати у поширені й поглибленні освіти й культури серед українського народу та покращувати його релігійно-моральне життя.
Єпископ надав право товариству «Скала» при кожній парафії закладати читальні, які стали б її інтелектуальним центром. Проти таких нововведень у Станіславській єпархії виступили дві українські організації – «Просвіта» і «Ревізійний Союз Кооперативів», вважаючи, що Г. Хомишин впроваджує нове об’єднання для витіснення вже існуючих. Звичайно, такі думки мали право на існування, бо, скажімо, читальні «Скали» створювали конкуренцію читальням «Просвіти», яку останні розуміли як замах на монополію. Зрештою, Хомишин пояснював, що конкуренція не найгірший чинник розвитку, та й функції і завдання цих організацій були різними, що не заважало розвиватись усім.
У важких і непевних часах Другої світової війни Григорій Хомишин вважав, що священики за будь-яких обставин повинні залишатися зі своїм народом, він не схвалював тенденції еміграції галицької інтелігенції у західні країни в останні дні перед приходом більшовиків. Після відновлення більшовицької влади в Галичині у 1944 році репресії проти греко-католицької церкви, які тепер очолив полковник КДБ Георгій Карпов, стали ще жорсткішими, ніж були у 1939-1941 роках. Смерть митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 р., що мав великий авторитет, значно спрощувала завдання радянської влади щодо ліквідації Греко-католицької Церкви. Більшовики прагнули серед іншого використати поділ Церкви на орієнталістів та окциденталістів. Рішення про арешт владики Григорія було прийняте 26 березня 1945 р. у Львові. Г. Хомишина звинувачували також в активній співпраці з гітлерівськими окупантами, підтримці проголошеної українськими націоналістами незалежної держави 30 червня 1941 р.
11 квітня 1945 р. Народний комісар державної безпеки УРСР та прокурор Львівської області затвердили рішення позбавити Г. Хомишина волі. Того ж дня працівник Станіславівського управління Народного комісаріату державної безпеки Свистун отримав ордер № 634 на арешт і обшук єпископа. 10 травня 1945 року після допитів станіславівському єпископові було висунуто обвинувачення, які зводилися до 4 пунктів:
проводив антирадянську діяльність в період Другої Речі Посполитої;
займав «капітулянтську» позицію в «польський» період діяльності, «активно допомагав польським реакційним профашистським властям в ополяченні українського населення Західної України, був організатором партії “Українська Національна Обнова” і товариства “Скала”, через які вів антирадянську агітацію»;
був колабораціоністом, бо “радісно зустрівши німецьких окупантів, Хомишин особисто проявив себе активним їх посібником; пропонував усьому духовенству надавати активну допомогу німцям у їх війні проти Радянського Союзу. У посланнях і відозвах закликав молодь їхати на примусові роботи в Німеччину, віддавав накази духовенству «грабити українське населення»;
був прихильником утворення самостійної української держави 30 червня 1941 р., агітував священиків «йти в ОУН і банди УПА для активної боротьби проти Радянських властей».
Єпископ Г. Хомишин, як засвідчують матеріалам архіву КДБ, був ознайомлений із обвинуваченнями 12 травня 1945 р.
21 грудня того ж року у зв’язку з погіршенням стану здоров’я владику перевели з внутрішньої тюрми НКВД УРСР до лікарні Лук’янівської в’язниці, де 28 грудня 1945 р. він помер. У спеціальному акті лікар Фридберг зазначив, що це трапилося «при явищах наростаючої серцевої слабкості, від старечої дряхлості і аліментарної дистрофії». Проте численні свідки, серед яких Петро Герилюк-Купчинський, підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах.
Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, тіло поховане на Лук’янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в’язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі«Биківня» на околиці Києва – відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.
Іван Лятишевський (1929-1957)
17.10.1879 р. народився в смт. Богородчани Станіславівської обл. Закінчив Станіславівську гімназію і вступив на богословський факультет Львівського університету. 1901-1905 рр. – навчання у Віденському університеті, де 24.11.1905 р. здобув звання доктора теології. 1905-1906 рр. – навчання в Інсбруку та Фрібургу (Австрія).
20.10.1907 р. рукоположений на священика владикою Григорієм (Хомишиним). З 1911 р.професор церковної історії Станіславівської Духовної Семінарії.
1920-ті рр. катехит Станіславівських шкіл та гімназій. 04.07.1927 р. вл. Хомишин надав достоїнство крилошанина. 24.11.1929 р. обраний на титулярного єпископа Акадейського.
26.01.1930 р. хіротонізований на єпископа-помічника Станіславівського. Очолював Католицьку Акцію.
11 (12).04.1945 р. заарештований. 1946 р. засуджений на 5 років позбавлення волі, а в 1950 р. – повторний перегляд справи та новий вирок – “ув’язнення на поселенні”. Заслання відбував у таборах Мерке (1947-1949) та Чулек-Тау (1949-1955) Джамбульської обл. Казахської РСР.
03.06.1955 р. звільнений, повернувся до м. Станіславова. Постійно перебував під наглядом КДБ. Таємно хіротонізував о. Івана Слезюка у 1957 р. єпископом-коад’ютором.
27.11.1957 р. помер у Станіславові.
Іван Слезюк
Блаженний єпископ Іван Слезюк народився 14 січня 1896 у селі Живачів на Станіславівщині. Після закінчення Духовної Семінарії у 1923 р. був рукоположений на священика. У квітні 1945 р. з рук Владики Григорія Хомишина отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього.
Був арештований 2 червня 1945 р., а 12 червня 1946 р. Військовий трибунал МВС Станіславівської області засудив його на 10 років позбавлення волі і переїзд у Воркутинські табори, куди дістався на початку 1950 р. Звільнившись із ув’язнення 15 листопада 1954 р., повернувся до Івано-Франківська. У 1962 р. вдруге був заарештований на 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після звільнення 30 листопада 1968 р. КДБ часто викликало його на чергову «бесіду». Останній виклик був за два тижні до смерті. Повернувшись звідти, зліг та більше не підвівся. Помер 2 грудня 1973 в Івано-Франківську.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Симеон Лукач
Народився 7 липня 1893 р. у с. Старуня Солотвинського (тепер Богородчанського) району Станіславівської області. Походив із простих селян.
1913 – вступив до духовної семінарії, але перервав своє навчання на два роки через Першу світову війну. Закінчив студії 1919 року.
Того ж року єпископ Григорій Хомишин висвятив його на священика. У грудні 1920 р. призначений викладачем морального богослов’я Духовної семінарії в Станіславові і там працював до квітня 1945 р. Є відомості, що того ж року його таємно (через переслідування) висвятив на єпископа Владика Григорій Хомишин.
26 жовтня 1949 р. був заарештований органами НКВД і засланий на 10 років до Сибіру. Від ув’язнення звільнений 11 лютого 1955 р. Був священиком у підпіллі, організовував нелегальні богослужіння. У липні 1962 р. заарештований вдруге. Його судили разом із іншим підпільним єпископом Іваном Слезюком.
У в’язниці важко захворів на туберкульоз легень, що спричинило його страждання й смерть. Помер 22 серпня 1964 р., похований у рідному селі.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Софрон Дмитерко (30 листопада 1968-22 грудня 1997)
Народився 1 червня 1917 року в селі Бичківці на Тернопільщині. При хрещенні отримав ім’я Степан. Батько Михайло служив священиком спочатку у Бичківцях, а потім у селі Мишків Заліщицького деканату. У Мишкові з семи років почав ходити до вселюдної початкової школи, а після її закінчення вступив у Тернопільську гімназію. Відвідував цей заклад чотири роки, аж поки польський уряд не закрив його. Через тривалий час він зумів відновити свою освіту у Станиславові. Степан Дмитерко серйозно почав цікавитись монашим життям, навчаючись у Станиславівській гімназії. У 1932 році, після вступних іспитів, Степана Дмитерка прийнято до новіціату отців василіян у Крехові, де він після шести місяців отримав облечини, на яких одержав монаше ім’я Софрон.
Після новіціату продовжував свої студії по монастирях і готувався до священства. Риторики і філософії вчився у Кристинополі, теології – у Лаврові. Якраз там його захопила війна. Після довгих поневірянь студенти-монахи опинилися в Чехії, де були прийняті на навчання у семінарію в Оломовці на Мораві. Незабаром німці прогнали братів василіян з Оломовця і вони знайшли пристановище аж у Празі, у Карловім університеті. Було це 1940 року.
Після висвячення єпископом Миколою Дудашем братів василіян на священиків, гестапо їх усіх заслало на каторжні роботи по всій Чехії. Софронові Дмитерку випало працювати в Моравській Остраві на шахті «Кароліна». Був звільнений за втручання УГКЦ, 1943 року частина молодих ієромонахів поїхала на Захід далі вчитися, кількох (серед них – о. Софрона Дмитерка) повернуто до Львова. Після кількох місяців перебування у Львові був направлений до Бучача префектом чоловічої гімназії при василіянському монастирі, де працював до закриття закладу.
З приходом більшовицької влади усі священики, які не перейшли на православ’я, змушені були вести нелегальний спосіб діяльності. Богослужіння відправляли таємно, по хатах, всюди де тільки люди зверталися по духовну опіку. Так було в селі Яківка коло Обертина, в Коломиї, Долині, у Львові, у Ланчині Надвірнянського р-ну, в Яремчі, в Чортківському і Заліщицькому районах Тернопільської області та в багатьох інших місцях.
Наприкінці 1960-х років владика Іван Слезюк, будучи хворим, шукав собі наступника, бо Церква у той складний час мусіла мати провідників. Під час однієї зустрічі він запропонував о. Софрону Дмитерку стати єпископом. Згоду священик дав після того, як повідомив про це василіянський протоігуменат. Думка була однозгідною: з огляду на канонічні потреби Церкви, а також з послуху о. Софрон Дмитерко погодився взяти на себе ці нелегкі обов’язки. Хіротонія проходила у дуже скромних умовах, на приватній квартирі лікарки Софії Девосир та її сестри монахині Віри в Івано-Франківську. При цих двох свідках владика Слезюк уділив о. Софрону єпископські свячення. Сталося це 30 листопада 1968 року. Єпископ Софрон провадив єпископське служіння як коад’ютор, з правом наступництва, а єпископський уряд і надалі виконував аж до своєї смерті владика Слезюк. 1973 року єпископа Дмитерка несподівано арештували. У березні 1974 року він був етапований у 38-му зону, що у присілку Лєнінскоє на Луганщині. З огляду на вже немолодий вік, владика Софрон Дмитерко виконував обов’язки сторожа, потім працював на інших примусових роботах. Після звільнення з ув’язнення у 1975 році, поряд з цивільною працею, владика Дмитерко виконував свої єпископські обов’язки. Давав різні розпорядження, полагоджував спірні питання разом з іншими єпископами, готував до висвяти підпільних семінаристів. Всього за часи підпілля рукоположив понад 65 священиків. З початком1989 року єпископ Софрон Дмитерко, ЧСВВ, перейшов на легальне становище, ревно виконуючи свій архипастирський обов’язок. 7 листопада 1997 року папа Римський Іван-Павло II задовольнив прохання владики Софрона Дмитерка про зречення з уряду єпископа Івано-Франківського за віком. Його наступником став владика Софрон Мудрий, ЧСВВ.
Відійшов у вічність 5 листопада 2008 року о 5.15 ранку єпископ-емерит Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Похований у крипті Катедрального собору Святого Воскресіння Франківська.
Софрон Мудрий (22 грудня 1997-2 червня 2005)
Степан Мудрий народився 27 листопада 1923 року в м. Золочеві. Початкову і середню освіту здобув у Золочеві, а пізніше в Ауґсбурзі (Німеччина) закінчив курс електроінженерії. Після війни залишив Німеччину і переїхав у місцевість Давсон (Пенсильванія, США), де у 1949 році вступив до монастиря отців василіян.
У 1951-1955 роках проходив схоластичні та філософські студії, а по їх закінченні, 14 січня 1955 року, склав довічні обіти у Василіянському Чині, взявши собі ім’я Софрон. Після того виїхав до Риму, де чотири роки студіював богослов’я у Григоріянському університеті, осягнувши у 1958 році ступінь магістра. Тут, в Римі, 25 грудня 1958 р. він прийняв св. Тайну Священства з рук архієпископа Івана Бучка. У Латеранському університеті студіював римське і канонічне право, а в 1963 році захистив докторську дисертацію. У 1966-1969 роках у цьому ж інституті здобув ступінь магістра канонічного права Східних Церков. Пізніше став професором папського Інституту Східних Наук.
З 1960 до 1974 року виконував обов’язки віце-ректора, а з 1974 по 1994 рік був ректором Української папської колегії св. Йосафата в Римі. З 1965 по 1994 рік був постійним співпрацівником Ватиканського радіо. У жовтні 1994 року виїхав в Україну (до Івано-Франківська), де був призначений ректором Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту.
6 листопада 1995 р. призначений протосинкелом Івано-Франківської єпархії. 2 березня 1996 р. отримав призначення на єпископа-коад’ютора Івано-Франківської єпархії, а 12 травня 1996 року відбулася єпископська хіротонія в катедральному соборі св. Воскресіння м. Івано-Франківська. Головним святителем був архієпископ Мирослав Марусин, секретар Конгрегації Східних Церков, а співсвятителями -митрополит Філадельфійський Стефан Сулик і єпископ Івано-Франківський Софрон Дмитерко, ЧСВВ.
22 грудня 1997 року відбулася інтронізація нового єпарха Софрона Мудрого, ЧСВВ, на місце емеритованого владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ.
За час правління Івано-Франківською єпархією владика Мудрий працював над її розбудовою. Розбудував Івано-Франківський Теологічно-Катехитичний Духовний Інститут (тепер Теологічна Академія) і вивів його у число найкращих духовних навчальних закладів, добився повернення будинку під консисторію, розбудував єпископську резиденцію. Всього за час свого єпископства рукоположив понад 130 священиків. Преосвященний Владика написав багато праць, випустив українською мовою понад 150 релігійних аудіокасет, грамплатівок, відеофільмів.
Своїми стараннями Софрон Мудрий збудоував триповерховий реколекційно-відпочинковий дім на 40 осіб, їдальня, простора альтанка (Підлюте).
2 червня 2005 року Папа Римський Бенедикт XVI прийняв зречення з уряду за віком єпископа Івано-Франківського владики Софрона Мудрого. Його наступником на престолі Івано-Франківської єпархії УГКЦ став владика Володимир Війтишин.
Помер 31 жовтня 2014 року в Івано-Франківську. Похований в крипті Архикатедрального собору Воскресіння Христового.
Архієпископ і Митрополит Володимир Війтишин (12 липня 2005- наші дні)
Народився 9 листопада 1959 року в селі Демидівка Вінницької області. Початкову освіту здобув у с. Летяче, Заліщицького р-ну, Тернопільської обл. Опісля неповну середню освіту отримумав у с. Струсів, Теребовлянського р-ну, Тернопільської обл. Середню освіту здобув у с. Дорогичівка, Заліщицького р-ну, Тернопільської обл. Після закінчення середньої школи навчався у підпільній семінарії, яке змушений був перервати на час служби в армії (1978-1980 роки). У 1982 році закінчив навчання.
26 травня 1982 рку отримав ієрейські свячення (святитель Владика Павло Василик). У часи підпілля здійснював душпастирську діяльність у багатьох місцевостях Тернопільської та Івано-Франківської областей.
4 серпня 1987 року, з ініціативи та під проводом Владики Павла Василика, разом з декількома священиками та мирянами підписав Заяву про вихід УГКЦ з підпілля. Цей документ було передано Святійшому Отцеві Іванові Павлові ІІ та Президентові СССР Михайлові Горбачову. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, був членом делегації до Москви за легалізацію підпільної УГКЦ (у делегацію також входили єпископи Филимон Курчаба, Павло Василик, Софрон Дмитерко, отці Григорій Сімкайло та Ігор Возняк).
Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля продовжив вивчати богослів’я: спочатку навчався в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, відтак – у Люблінському католицькому університеті, де в 2002 році отримав ліцензіат з пасторальної теології.
14 травня 1999 році Блаженнішим Мирославом Іваном Кардиналом Любачівським був відзначений високою церковною нагородою – мітрою.
З 1990 року – парох і декан Тлумача, з 1997 року – економ Коломийсько-Чернівецької Єпархії. Протягом цього часу був також судовим вікарієм та членом Колегії консультантів. 13 травня 2003 року Папа Іван Павло ІІ номінував о. мітр. Володимира Війтишина Єпископом-Коад’ютором Коломийсько-Чернівецької Єпархії. Чин Архиєрейської хіротонії 15 липня 2003 року здійснив Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар. Співсвятителями були Владика Павло Василик та Софрон Мудрий.
11 липня 2005 року було задоволено Святішим Отцем Папою Римським прохання Кир Софрона Мудрого про його емеритуру.
12 липня 2005 року відбулася інтронізація нового Ординарія-Єпарха Кир Володимира Війтишина на місце емеритованого Кир Софрона Мудрого, ЧСВВ.
13 грудня 2011 року іменовано та інтронізовано на Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського.
Єпископ помічник Йосафат Мощич (03 серпня 2014 – 18 листопада 2017)
Дня 27 травня 2014 р.Б., у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск надав свою згоду на канонічне обрання Синодом Єпископів УГКЦ преподобного о. Йосафата Мощича єпископом-помічником Івано-Фрнківської Архієпархії, надаючи йому титулярний осідок Пульхеріополя (Pulcheriopolis). 2 серпня 2014 Р.Б. Блаженнший Святослав Шевчук – Глава УГКЦ з двома співсвятителями Єпископа-Номінанта Йосафата Мощича, Митрополитом Львівським Преосвященним Кир Ігорем Возняком та Митрополитом Івано-Франківським Преосвященним Кир Володимиром Війтишином в присутності трьох Єпископів УГКЦ звершили Чин Найменування.
03 серпня 2014 р.Б. в час Патріршої Прощі за Мир в Україні, яка відбулась у Крилосі – звершена історична мить на древні Галицькі землі. Вперше за багато сотень років на цій землі відбулися Єпископські свячення Єпископа-Помічника Івано-Франківського УГКЦ Преосвященного Кир Йосафата Мощича.
Єпископ-Помічник Йосафат (Мощич) народився 16.09.1976 року в смт. Старий Розділ, Миколаївського р-ну, Львівської області. Батьки: Дмитро (18.07.1949 р.н.) та Зиновія (11.11.1951 р.н.).
З 1982 по 1993 рік здобував освіту в Роздільській середній школі. У 1994-1999 роках навчався в семінарії Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту.
14.08.1999 року склав перші дочасні обіти в Місійному Згромадженні св. ап. Андрія. 15.09.2002 року склав вічні обіти в Місійному Згромадженні св. ап. Андрія.
13.12.1998 року в м. Івано-Франківську, в монастирі сестер василіянок, прийняв дияконські свячення з рук преосвященного Кир Софрона Мудрого, ЧСВВ єпарха Івано-Франківського.
26.09.1999 року в м. Івано-Франківську, в катедральному Соборі Воскресіння Христового, прийняв священичі свячення з рук преосвященного Кир Софрона Мудрого, ЧСВВ, єпарха Івано-Франківського.
У 2000-2002 роках здобував ліцензіатський ступінь в Академії Альфонсіана (Латеранський університет, факультет моральної теології) в Римі. У 2003 році проходив курси для виховників (маґістрів) новіціяту і покликань до богопосвяченого життя при Салезіянському університеті в Римі.
21.10.2003 року призначений настоятелем Місійного Згромадження св. ап. Андрія (єпархіального права) преосвященним Кир Софроном Мудрим, ЧСВВ, єпархом Івано-Франківським (Декрет № 23, від 21.10.2003). 22.09.2006 року на генеральній виборчій капітулі обраний генеральним Настоятелем Місійного Згромадження св. ап. Андрія та потверджений преосвященним Кир Володимиром Війтишиним, єпархом Івано-Франківським. 16.11.2010 року іменований Головою місійної-євангелізаційного відділу Івано-Франківської єпархії терміном на 5 років (Декрет № 565, від 16.11.2010). 08.02.2011 року іменований референтом у справах мігрантів та імміграції Івано-Франківської єпархії терміном на 3 роки (Декрет № 37, від 8.02.2011).
17.02.2011 року іменований Духівником єпархіального відпустового місця в с. Крилос (галицького протопресвітеріату) Івано-Франківської єпархії (Декрет № 56, від 17.02.2011). 5.05.2011 року іменований Синкелом у справах мирянських рухів Івано-Франківської єпархії терміном на 5 років (Декрет № 173, від 5.05.2011). 5.05.2011 року іменований Координатором надзвичайного та делегованого служіння у справах екзорцизму та молитов особливого призначення Івано-Франківської єпархії терміном на 3 роки (Декрет № 174, від 5.05.2011).
У 2009-2014 роках організував та здійснив понад 80 місій та реколекцій в семи єпархіях УГКЦ для вірних та духовенства.
У 2009-2014 роках провів 20 курсів євангелізації за методологією Школи євангелізації св. Андрія в семи єпархіях УГКЦ для вірних та духовенства.
12 вересня 2017 р. Б. Синод Єпископів УГКЦ надав свою згоду Отцеві і Главі Церкви на іменування владики Йосафата (Мощича) першим правлячим єпископом Чернівецької єпархії.
18 листопада 2017 р. Б. введений на престіл Чернівецької єпархії Отцем і Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом.
Украї́нська Гре́ко-Католи́цька Це́рква (лат. Ecclesia Graeco-Catholica Ucrainae), скорочено УГКЦ – найбільша католицька церква в Україні. Одна із 23-х східних католицьких церков свого права. Перебуває у сопричасті з Папою Римським та зберігає візантійську літургійну традицію. Найбільша східна католицька церква у світі (понад 5,5 мільйонів вірян). Очолюється верховним архієпископом Києво-Галицьким; чинний голова – Святослав (Шевчук) (з 27 березня 2011).
Зародження християнства на теренах України
Перші християни з’явилися на території України в часи перших християнських місій на зламі І-ІІ століть. За літописною легендою, місійну діяльність на наших землях – у тодішній Скіфії – проводив ще Святий апостол Андрій Первозванний. Він благословив землі над Дніпром, де через кількасот років постав Київ – центр християнства та християнської культури східних слов’ян.
Згідно з літописом, апостол Андрій дійшов до Київських гір, де проголосив: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням усю руську землю».
Збереглися свідчення про те, що християнство прийняла частина скіфів, зустрічаються навіть згадки про скіфських єпископів. Особливо поширювалося воно серед греків, що тоді населяли Південну Україну. У грецькі поселення Тіру, Ольвію, Херсонес та інші міста римські імператори висилали християн, які стали першими проповідниками Євангелія. Найвідомішим серед них був засланий імператором Траяном до Херсонеса – однієї з найбільших грецьких колоній – Папа Климентій римський, автор листа до Коринтян, який загинув тут мученицькою смертю. Відповідно до свідчень ранньохристиянського письменника Іринея Ліонського, Святий Климентій був четвертим наступником апостола Петра на римському престолі. Згадки про цю видатну особистість містяться в багатьох літературних пам’ятках пізнішого періоду та збереглися в літургійній практиці візантійської традиції.
Климентій, прибувши до Херсонеса, знайшов там багато християн. Завдяки його місії за короткий час чимало язичників повернулися до християнської віри, постали численні храми. Саме активна пастирська діяльність стала причиною його мученицької смерті в 100-му році.
Культ Святого Климентія в Русі поширився після того, як його мощі були віднайдені солунськими братами Кирилом і Методієм у 861 році. Цей факт тісно пов’язаний із хозарською місією святих братів. Частину мощів вони перенесли до Рима у 867 році та передали Папі Адріану ІІ, що виглядало як символ примирення між Церквою Сходу та Заходу. Відповідно до «Повісті минулих літ», Володимир Великий більшу частину мощів переправив до Києва.
Окремі археологічні знахідки ІІІ століття свідчать про наявність християнських громад у Боспорському царстві, а в ІV столітті існувала окрема Боспорська єпархія, єпископ якої – Кадмус – узяв участь у I Вселенському Соборі в Нікеї 325 року.
Запровадження християнства як державної релігії Римської імперії наприкінці ІV століття сприяло його активному поширенню серед населення Криму. На той час уже була створена єпархія в Херсонесі, а її єпископ став учасником ІІ Вселенського Собору в Константинополі 381 року.
Загалом на теренах сучасної України існували, крім Херсонеської єпархії, Скіфська, Готська та Сурозька, чи Сугдійська.
Утвердження християнства в Криму датується кінцем V – початком VІ століття. У ІІІ столітті на територію України прийшли германські племена готів, які в 341-348 роках прийняли християнство від єпископа Вульфіли, котрий переклав Євангеліє готською мовою. А в ІV-V століттях по території України розселилися слов’янські племена, зокрема в Наддніпрянщині поляни – з центром у Києві. Частина з них завдяки контактам з греками, готами, нащадками скіфів, очевидно, теж були християнами.
Поширення християнської віри до Володимира ( ІХ-Х століття)
Становлення Київської держави тісно переплетене з поширенням християнства на українських територіях. За свідченням Константинопольського патріарха Фотія та візантійських хроністів, 860 року київський князь Аскольд та його оточення прийняли хрещення («перше хрещення Русі») під час походу на Константинополь і запросили до Києва місіонерів.
Відтоді християнство почало активно поширюватися серед киян.
Визначальний вплив на цей процес, починаючи з ІХ століття, мала місійна діяльність братів Кирила та Методія. Місто Тесалоніки (Солунь), у якому народилися брати, знаходилося в безпосередній близькості до слов’янських земель. Кирило навчався в Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську, арабську мови. Певний час працював бібліотекарем у патріаршій бібліотеці, їздив з дипломатичною місією до хозарів. Методій пішов на службу у військо, однак дуже швидко відмовився від військової кар’єри та вступив до монастиря.
На запрошення великоморавського князя Ростислава, за згодою візантійського імператора Михаїла ІІІ та патріарха Ігнатія, брати розпочали свою місійну діяльність, проповідуючи християнство серед населення великоморавської держави. Успіхові проповіді сприяло те, що Кирило ще перед від’їздом створив слов’янську абетку для перекладу Святого Письма, яка, за згодою Римського престолу, стала офіційним письмом східних та південних слов’ян. Брати переклали з грецької мови частини Святого Письма, Псалтиря, листи апостолів, богослужбові книги та відправляли Богослужіння слов’янською (давньоболгарською) мовою.
Завдяки використанню зрозумілої для слов’ян мови християнська віра почала швидко поширюватися не лише у великій Моравії, а й серед сусідніх слов’янських племен, зокрема в Польщі та західній частині Русі.
Більше того, перекладацька діяльність Святих Кирила й Методія сприяла подальшому розвиткові слов’янської культури загалом. «Старослов’янська» стала на довгі століття не лише мовою Церкви, а й офіційною літературною мовою, якою користувалися освічені прошарки суспільства.
Крім того, Святий Кирило ще перед початком місій, перебуваючи 861 року в Херсонесі, віднайшов мощі Святого Климентія та разом зі своїм братом привіз їх до Рима (867 року), де вони були урочисто прийняті Римським архієреєм. Святі Кирило і Методій увійшли в історію як «містки», що єднають слов’янські народи з Католицькою Церквою. Уже в той час різниця між Римом та Константинополем була доволі помітна, вони вели між собою гостру полеміку в церковній літературі. Водночас діяльність святих братів мала примирливий характер. Вони шукали компромісів і вважали, що спірні питання потрібно вирішувати шляхом діалогу. Саме тому 30 листопада 1880 року Папа лев XIII офіційно запровадив свято Кирила й Методія в Західній Церкві, підкреслюючи цим їхнє вселенське значення. 31 грудня 1980 року Папа Іван Павло ІІ проголосив їх разом зі Святим Венедиктом духовними покровителями Європи, а 2 червня 1985-го видав окреме послання Slavorum Apostoli, у якому підкреслив особливе значення їх у історії європейського християнства.
Церква прославляє Святих Кирила і Методія як «просвітителів слов’янських народів», «єдинорівних апостолам», «слов’янських апостолів і первосвятителів».
Хрещення Русі-України (988)
У Русі до князювання Володимира християнська релігія не мала статусу державної, хоча київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або лояльно ставилися до Христової віри. За правління князя Ігоря (912-945 рр.), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря – княгиня Ольга (945- 969 рр.) – близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі, водночас підтримувала тісні контакти з німецьким імператором Оттоном І і запросила в 959 році німецьких місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом.
Визначальним, проте, для подальшої долі та ідентичності Церкви на східнослов’янських землях стало прийняття християнства в східному обряді як державної релігії приблизно 988 року під час правління внука князя Ігоря та княгині Ольги – Володимира Великого (978-1015 рр.).
Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало ключову роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князеві Володимиру та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури. саме монастирі були місцем розвитку писемності. Тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.
Історики вважають, що перший митрополит прибув до Києва під час Хрещення Русі з Константинополя. Водночас така церковно-юрисдикційна залежність не перешкоджала контактам Києва з Римським Апостольським Престолом та з латинським Заходом.
Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя (в молодому віці був гордовитим і владним, вів розгульне і сповнене кривавого свавілля життя), провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи.
Подальше спадкоємство династії київських правителів було обтяжене мученицькою смертю синів Володимира – Бориса і Гліба, яких убив у 1015 році їхній старший зведений брат Святополк, пізніше прозваний в народі Окаянним, який прагнув одноосібно посісти великокняжий престол.
Обидва брати стали першими офіційно канонізованими українськими (руськими) святими.
Свій золотий вік митрополія пережила за правління ще одного сина Володимира – Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), коли «віра християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором зведення в Києві величних монастирів і церков, завершив розпочате батьком будівництво катедрального собору Святої Софії. Скріплюючи державу зсередини через розвиток освіти й науки, кодифікацію законодавства на основі християнських засад, Ярослав Мудрий також установлював родинні стосунки з багатьма європейськими країнами. Задля посилення свого впливу на ієрархічні структури та унезалежнення митрополії від впливу Константинополя в 1051 році він ініціював обрання русича Іларіона на Київський митрополичий престіл.
Велике значення в житті Руської Церкви відігравало чернецтво, головним осередком якого став Києво-Печерський монастир, започаткований подвижництвом Святого Антонія Печерського. Визначним будівничим обителі та реформатором руського монашества став Святий Теодосій Печерський, який у другій половині XI століття запровадив тут Устав Святого Теодора Студита, і ці правила згодом «перейняли і ввели по всіх монастирях». У Лаврі творили ікони, писали літописи, перекладали та переписували інші богослужбові й духовні книги, справляючи вплив не лише на церковне, а й політичне життя Русі.
Істотні зміни відбулися в Київській митрополії у зв’язку з поступовим розпадом держави на удільні князівства та гострою боротьбою за «київську спадщину» численних спадкоємців роду Рюриковичів, а після ординської навали (1240 р.) – і правителів сусідніх держав. За цих обставин Церква залишалася практично єдиною суспільною інституцією давньої Русі в умовах її дезінтеграції та втрати політичної незалежності. Вона сприяла збереженню традиційної культури та формуванню модерної етнонаціональної спільноти на українських землях, що відіграло важливу роль у боротьбі проти поглинання їх іншими народами протягом кількох наступних століть.
Берестейська унія (1596)
Занепад давньоруської держави під натискои орди та перехід у XIV столітті значної частини її земель під владу польських і литовських правителів призвели до переміщення осідку Київської митрополії та спроб її поділу. Водночас, перебуваючи на пограниччі європейського Сходу і Заходу, руська церковна еліта неодноразово робила кроки до відновлення християнської єдності. Руські ієрархи були учасниками соборів Латинської Церкви в Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Галицько-волинський князь Данило Романович (1238-1264 рр.), шукаючи підтримки в боротьбі проти орди, уклав угоду з Римським престолом і 1253 року отримав від Папи Інокентія IV королівську корону.
Доволі позитивно була сприйнята на українських і білоруських землях Флорентійська унія між Римом і Константинополем 1439 року. Одним із творців її був Київський митрополит Ісидор. Папа підніс його до гідності кардинала й призначив легатом до Польщі, Литви та Московського князівства. Флорентійська угода, однак, не була сприйнята в московській частині митрополії. У 1448 році Московська Церква остаточно відокремилася від Київської, самочинно проголосивши автокефалію, яка була визнана Константинополем лише через 141 рік (1589-го).
У Речі Посполитій у XVI столітті Латинська Церква, будучи, по суті, державною релігією, отримувала особливу підтримку з боку органів влади, а вірні східного обряду нерідко зазнавали дискримінації та були обмежені в правах. Однак і західне християнство в той час пережило чи не найбільшу кризу у своїй історії, спричинену Реформацією. Протестантські ідеї з Німеччини почали стрімко поширюватися в Литві та Польщі. Київська митрополія, що залишилася під канонічною юрисдикцією Константинополя, не могла одержати належної підтримки від матірної Церкви, яка після завоювання Візантії османами в 1453 році сама переживала тяжкі часи. Тому ієрархи митрополії почали шукати інших, більш ефективних шляхів подолання внутрішньої кризи та зовнішніх загроз.
Руський єпископат наприкінці XVI століття прийняв синодальне рішення перейти під опіку та захист Римського Апостольського престолу. Так, було укладено Берестейський унійний акт 1596 року, який ознаменував відновлення сопричасної єдності Київської Церкви з Латинською.
Архітектори церковного порозуміння мали на меті не лише зберегти традиційний церковний устрій, східний (візантійський) обряд, а й протистояти асиміляції українців та білорусів чи переходові на римо-католицизм. У підготовчий період у середовищі руської церковної і світської еліти розглядали два проекти об’єднання – «регіональна унія» та «універсальна унія». Перший, який підтримував польський король Сигізмунд ІІІ, передбачав об’єднання Київської митрополії як частини Константинопольського патріархату з Апостольським престолом. Другий, протагоністом якого виступав руський князь Костянтин Острозький, був спрямований на об’єднання з Римом усіх православних патріархатів. Єпископи Київської митрополії обрали перший проект, який, на їхню думку, був більш реалістичний, та відрядили 23 грудня 1595 року двох єпископів – Іпатія Потія та Кирила Терлецького – до Рима представити його папі Клименту VIII. Відмінності в баченні шляхів об’єднання стали причиною того, що модель, утверджену на Соборі в 1596 році в Бересті, підтримали не всі ієрархи та вірні Київської митрополії, частина яких наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату та перейшла у відверту опозицію до прихильників унії. Вони домоглися таємного висвячення паралельної православної ієрархії (1620 р.), яке здійснив єрусалимський патріарх Феофан, а згодом – офіційного визнання владою Речі Посполитої конфесійного поділу Руської церкви на дві юрисдикції (1632 р.), що посилило протистояння в українсько-білоруському суспільстві. Кульмінаційним моментом цього протистояння стало вбивство 1623 року у Вітебську полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича (1580-1623 рр.), беатифікованого в 1641 році Папою Урбаном VIII та канонізованого в 1867-му Пієм IX.
У Галичині, де польсько-український антагонізм відзначався особливою гостротою і напруженням, з’єднана з Римом Церква здобула прихильність православної ієрархії та вірних майже через століття після Берестя (лише в 1691 р. прийняла унію Перемишльська єпархія і аж у 1700-му – Львівська). Синод у Замості 1720 року закріпив за Унійною Церквою статус єдиної Церкви східного обряду на землях Речі Посполитої.
Відновлення Галицької митрополії (1808)
Утвердження Української (Руської) Церкви в Речі Посполитій не було тривалим. Через ослаблення та поділи держави в 1772-му, 1793-му й 1795 роках Російська імперія поширювала свою владу на суміжні українські землі, супроводжуючи це репресіями проти «уніатів» та насильницьким «наверненням» їх у Московську Церкву. У 1768-1796 роках під владу Москви потрапила Правобережна Україна, 1839 року – Західна Білорусь і Північна Волинь, 1875-го – Холмщина й Підляшшя. А православну частину Київської митрополії ще в 1685-1686 роках було прилучено до Московського патріархату.
Водночас у західній частині України дедалі більше прихильників здобувала ідея православно-католицької церковної єдності. У 1646 році на Соборі в Ужгороді вирішила відновити сопричастя з Римом частина духовенства Мукачівської єпархії, територія якої впродовж століть перебувала під угорським пануванням. Укладення Ужгородської унії відбулося на засадах, подібних до Берестейського поєднання, а серед її передумов важливу роль відіграла протидія поширенню протестантизму та прагнення до зрівняння в правах із римо-католиками. Однак утвердитись унія змогла тут лише в середині XVIII століття – після переходу всього Закарпаття під владу Австрійської монархії Габсбургів.
Важливе значення для зміни характеру взаємин між християнами різних традицій спершу на Закарпатті, а пізніше й у Галичині, яка після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) перейшла до складу Австрійської монархії, мала просвітницька політика Габсбургів. Греко-католицька ієрархія (саме так стали офіційно називати «уніатів» за розпорядженням Марії Терези з огляду на їхній східний – «грецький» – обряд і західну – «римську» – юрисдикційну приналежність) здобула визнання й підтримку імператорського уряду, які виявлялися у формальному зрівнянні в правах з римо-католиками, відкритті доступу до загальної та богословської освіти, зокрема й рідною мовою, забезпеченні мінімального матеріального становища та організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії, від якої в 1818-му відокремлено Пряшівську єпархію).
У 1808 році було відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові.
Габсбурзькі реформи зумовили утвердження принципів віротерпимості й поваги до свободи сумління, а також інтеграцію українських християн та їхніх церковних структур у державно-політичне життя. Греко-Католицькій Церкві Галичини судилося відіграти особливу роль в українському національному русі. Хоча й більшість греко-католицького духовенства наприкінці XVIII – у першій половині XIX століття була сполонізована, частина нижчого духовенства й семінаристів під проводом «Руської трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького – у 30-х роках XIX століття звернула свої погляди до простолюду. Освічені люди прагнули осмислити його історичне минуле, культурну спадщину й суспільні потреби та пропагували ідею єдиного руського народу, розділеного між двома імперіями та відмінного від поляків і росіян. Саме ця ідея лягла в основу політичної платформи перших національних інституцій, які виникли під час революції 1848-1849 років з ініціативи та під керівництвом греко-католицької ієрархії: Головної руської ради, «Галицько-Руської матиці» (літературно-освітнє товариство, метою якого була просвітницька діяльність серед українців через прицерковні школи, видання книжок тощо), Народного дому та ін. У 1868 році було створено товариство «Просвіта», яке проводило освітню роботу серед українського селянства. У кожному місті та селі виникли свої осередки «Просвіти» з читальнями, якими керували місцеві священики. Найвідоміші українські громадсько-політичні та культурні діячі часто були членами цієї організації.
Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944)
Життя та діяльність митрополита Андрея справили величезний вплив на розвиток Української Церкви. Він одним із перших серед ієрархів УГКЦ почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними, досягнув того, що Греко-Католицька Церква під його багаторічним проводом стала розгалуженою та впливовою інституцією, важливим консолідаційним чинником і духовною опорою в змаганнях за державність України.
Митрополит Шептицький походив з давнього українського роду. Він формувався як особистість і отримав всебічну освіту в багатонаціональній та мультирелігійній Австро-Угорській імперії. Після вступу до монастиря отців Василіян у Добромилі 1888 року прийняв чернече ім’я Андрей. Філософію та теологію студіював у Кракові, потім – право в Мюнхені. Після навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. У 1899 році його номіновано Станиславівським єпископом, а згодом у 1900-му – Галицьким митрополитом.
Напевно, не було жодної важливої ділянки суспільного життя, у якій би митрополит не брав активної участі. Він підтримував молодих українських митців, надаючи їм стипендії для здобуття освіти у найкращих навчальних закладах Європи. На кошти митрополита було придбано будівлю, де розмістилася художня школа відомого митця Олекси Новаківського. У 1905 році він заснував Український національний музей, придбавши для нього окреме приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він особисто подарував музеєві майже 10 тисяч предметів з приватного зібрання й утримував його на особисті кошти. Крім того, він підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».
Митрополит займав також активну громадянську позицію в політичному житті тогочасної Галичини. Як Галицький митрополит він був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму. Це давало йому змогу виступати перед урядом щодо підтримки українців у справі скріплення їхніх прав у державі. Підтримка Шептицьким Габсбургської монархії в Першій світовій війні стала причиною його арешту й ув’язнення під час російської окупації (1914-1917 рр.). Після війни він разом з греко-католицьким єпископатом підтримав створення Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.), а згодом у міжвоєнній Польській державі спрямовував свої зусилля та використовував дипломатичні зв’язки для забезпечення прав українців.
У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови Церкви. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р.). Цей навчальний заклад під керівництвом отця доктора Йосифа Сліпого мав перерости в повноцінний університет – на зразок вищих навчальних закладів Західної Європи.
Важливе місце у діяльності митрополита займала справа поєднання християнських Церков, повернення слов’янського сходу до єдності з Апостольським престолом. Протягом свого життя він підтримував контакти з тогочасними прихильниками унійного руху, як, наприклад, з російським філософом Володимиром Соловйовим, хорватським архієпископом Йосифом Штросмаєром, бельгійським архієпископом і кардиналом Мерсьє, відомим пропагандистом діалогу з Англіканською Церквою, німецьким богословом Максиміляном Саксонським – фахівцем у галузі східнохристиянських літургійних традицій. Митрополит сприяв розбудові Російської Греко-Католицької Церкви. З цією метою він двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. У березні 1917-го, отримавши від Папи Пія Х право на душпастирську діяльність серед католиків східного обряду на території Східної України та Росії, організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Шептицький був також ініціатором Велеградських з’їздів, присвячених темам міжхристиянського порозуміння.
У тому ж екуменічному дусі митрополит запровадив низку реформ в УГКЦ з відновлення східнохристиянського духу. У 1906 році створено студитський монастир, який очолив брат митрополита Климентій Шептицький, у 1913-му – східну гілку отців Редемптористів. Були засновані й жіночі Чини сестер Студиток, Мироносиць тощо. У міжвоєнний час митрополит Андрей Шептицький відкрито засуджував релігійну політику польської влади щодо християн православної конфесії та відкритими листами виступав на їхній захист.
Діяльність митрополита в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».
Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, митрополит урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. Його пастирське послання «Не убий!» (листопад 1942-го) засуджувало насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів. У листі до Папи Пія ХІІ український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення.
Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року й похований у крипті собору Святого Юра у Львові.
Псевдособор і ліквідація (1946)
Період Другої світової війни – один із найскладніших у історії Української Греко-Католицької Церкви. 1939 року Польщу окупували німецькі війська, а Західну Україну – радянські. У той час УГКЦ налічувала 2387 парафій і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Греко-католицька богословська академія у Львові та три духовні семінарії, у яких навчалося 480 студентів.
Радянська влада сприймала Українську Церкву як серйозну перешкоду в реалізації політики радянізації регіону. Тому сталінський режим відразу розпочав наступ на УГКЦ. Влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування й дискредитації греко-католицького єпископату та духовенства, звинувачуючи їх у зв’язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном. Керівництво Церкви мало зважати на нові реалії. 22 грудня 1939 року з дозволу Ватикану митрополит Андрей таємно висвятив отця Йосифа Сліпого (1892-1984 рр.) на єпископа з правом наступництва на галицькому митрополичому престолі.
На початку війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році Західна Україна була окупована німецькими військами. 30 червня 1941-го представники українських організацій проголосили Акт відновлення Української державності, і митрополит Андрей Шептицький висловив підтримку цій ініціативі. Проте через два тижні німецька влада почала репресії проти українців. Уже тоді Греко-Католицька Церква розпочала підпільну діяльність, зокрема в соборі Святого Юра та в монастирях під опікою митрополита Андрея переховувалися сотні представників єврейської громади.
Після повернення радянських військ на західноукраїнські землі у 1944-му та смерті митрополита Андрея (1 листопада) провід УГКЦ здійснив спробу досягнути з радянською державою modus vivendi, тобто можливості співіснувати, незважаючи на різність поглядів. З цією метою у грудні 1944 року митрополит Йосиф Сліпий вислав до Києва та Москви офіційну делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала узаконити статус УГКЦ в СРСР. Однак 15 березня 1945 року Сталін затвердив таємну інструкцію № 58, підготовлену головою ради у справах російської православної церкви Г. Карповим, перший розділ якої називався «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви». В інструкції було вказано: «організувати в місті Львові православну єпархію, надавши її Главі титул єпископа Львівського і Тернопільського, котрий об’єднає православні приходи [яких ще не існувало] Львівської, Станиславської, Дрогобицької і Тернопільської областей». В іншому пункті йшлося про необхідність створити «всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я».
На той час у межах України серед структур УГКЦ залишилися Львівська архієпархія, Станиславівська єпархія і більшість Мукачівської, а також значна частина Перемишльської єпархії, поділеної новим кордоном із Польщею.
Згідно з чітко окресленим планом каральні органи фабрикували справи про «співпрацю з фашистами» й «антирадянську діяльність» ієрархії та духовенства УГКЦ. 11 квітня 1945 року було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, а згодом і інших єпископів, а управління Церквою передано в руки створеної наприкінці квітня 1945-го ініціативної групи із «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Ініціативну групу очолив отець Гавриїл Костельник.
На так званому Львівському соборі 8-10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади й держбезпеки в співпраці з членами ініціативної групи, було прийнято одноголосне рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 р., ліквідувати Унію, відірватися від Ватикану й повернутися до нашої батьківської святої православної віри та Руської Православної Церкви». Цей акт від початку і до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому як з точки зору церковного права, так і державного законодавства не був правомірним. Але УГКЦ вважалася офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були поглинуті РПЦ.
Така сама доля спіткала ті частини УГКЦ, котрі опинилися на території повоєнної Польщі. Позбавлена власної ієрархії та розпорошена греко-католицька громада на кілька десятиліть була підпорядкована римо-католицьким церковним структурам і перебувала під постійним тиском державних органів влади. У такий же спосіб були поглинуті греко-католики Мукачівської (1949) та Пряшівської єпархій (1950).
Патріарх Йосиф Cліпий (1892-1984)
Йосиф Cліпий – одна з найяскравіших постатей у новітній історії Церкви. Науковець, богослов, керівник академічних інституцій, провідник української Церкви – він був багатогранною особистістю.
Закінчивши початкову школу й Тернопільську гімназію, Йосиф Сліпий вступив 1911 року до Львівської духовної семінарії. Митрополит Андрей Шептицький, помітивши здібності молодого семінариста, уже після закінчення другого курсу послав його на студії до Інсбрукського університету (Австрія), де той здобув класичну освіту й захистив дві наукові дисертації в галузі догматичного богослов’я.
Згодом о. Сліпий повернувся до Галичини й розпочав наукову діяльність. Кар’єра молодого інтелектуала, який вільно володів як класичними (старогрецькою і латинською), так і сучасними (німецькою, польською, французькою, англійською, італійською) мовами, розвивалася досить стрімко. Попри прийнятий 1917 року духовний сан, він майже повністю присвятив себе розвиткові наукових і навчальних інституцій УГКЦ. Після трьох років викладацької роботи Шептицький призначив отця Йосифа Сліпого на посаду ректора Львівської семінарії. Згодом він став керівником новоствореної Греко-католицької богословської академії. Отець Йосиф Сліпий також був головою Богословського наукового товариства та головним редактором журналу «Богословія».
Очолювані отцем Йосифом Сліпим інституції були одними з провідних наукових осередків не лише для церковного середовища, а й для всієї української громади Галичини. Тривалий час Андрей Шептицький покладав особливі сподівання на богословську академію, яку він намагався перетворити на справжній західно-європейський університет для українців. Втілювати цей амбітний і непростий, як на ті часи, задум мав її ректор.
Події Другої світової війни внесли свої корективи у життєвий шлях отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей Шептицький, що був прикутий протягом кількох років до інвалідного візка, отримав від папи Пія XII дозвіл на висвячення ректора Сліпого в єпископський сан із правом наступництва на митрополичому престолі. Єпископська хіротонія відбулася 22 грудня 1939 року в приватній каплиці митрополичих палат за участю двох єпископів – Миколая Чарнецького та Никити Будки. Після захоплення Львова радянськими військами та смерті Шептицького (1 листопада 1944 року) на плечі єпископа ліг весь тягар управління Церквою в нових політичних умовах, однак 11 квітня 1945-го року його було заарештовано.
Під час слідства, яке тривало понад рік, більшовики намагалися схилити митрополита Йосифа Сліпого до переходу в російську офіційну Церкву, однак той категорично відмовлявся. Відтак перед військовим трибуналом його було визнано винним у «зраді Батьківщини» за статтями 54-1 і 54-11 Карного кодексу УРСР та засуджено до восьми років примусової праці в таборах ГУЛАГу.
Загалом митрополит провів у радянських тюрмах, таборах і на засланні 18 років. Співв’язні згадували про нього як про людину, що була готова йти до кінця за свою віру та переконання. У 1953-1958 роках, перебуваючи на засланні в будинку інвалідів у Маклаково, він написав багатотомну історію Вселенської Церкви в Україні. Ця праця є важливим ключем до розуміння того, як митрополит Йосиф Сліпий бачив ідентичність своєї Церкви.
Він також написав кілька пастирських листів до вірних переслідуваної Церкви. Митрополита непокоїла подальша доля УГКЦ, тому в посланнях він доволі гостро висловлювався на адресу тих, хто під тиском зовнішніх обставин та державної влади перейшли до Російської Православної Церкви, засуджував Львівський собор 1946 року як псевдоцерковне зібрання, яке не мало жодних канонічних прав скасовувати Берестейську угоду та проголошувати об’єднання з РЦ, та закликав відпалих повернутися до лона УКГЦ. Крім того, він регулярно писав скарги й заяви-протести до вищих радянських інстанцій, у яких наголошував, що його несправедливо засуджено, вимагав звільнення з таборів, опротестовував різного роду наклепи на нього та його Церкву, котрі публікувалися в радянській пресі, добивався відновлення прав УГКЦ.
Митрополит Йосиф, як і багато інших представників греко-католицького духовенства, у міру можливостей продовжував душпастирську діяльність, відправляв Богослужіння, у яких брали участь не лише греко-католики, а й православні чи протестанти, уділяв святі Таїнства хрещення та вінчання. і навіть незважаючи на повторний арешт (1958 р.), митрополит не нехтував душпастирськими обов’язками. Він особисто рукоположив у таборах кількох священиків, а після свого звільнення та перед від’їздом до Рима 4 лютого 1963 року таємно висвятив на єпископа в номері готелю «Москва» священика Василя Величковського і в такий спосіб забезпечив тяглість підпільних структур УГКЦ.
У Римі (1963-1984 рр.) для митрополита, а згодом Верховного архієпископа та кардинала Йосифа Сліпого питання захисту упослідженої Церкви стало одним із пріоритетних завдань його діяльності. Він використовував різноманітні форуми, на яких наголошував на переслідуванні Церков в СРСР і закликав до більш радикальних дій у справі захисту прав вірян. Його голос став своєрідною «апеляцією до сумління» церковних середовищ у вільному світі.
Консолідація церковного життя греко-католиків у еміграції стало іншим пріоритетним завданням Глави Церкви.
1963 року він створив Український католицький університет, який мав консолідувати наукові сили українців за кордоном. Хоча цей навчальний заклад так і не став повноцінним університетом, він був головним місцем зустрічей представників української діаспори, важливим видавничим центром.
Патріарх Йосиф Сліпий також намагався укріпити внутрішню структуру церкви, започаткувавши амбітний проект піднесення УГКЦ до рангу патріархату.
Це мало, зокрема, гарантувати Церкві необхідні автономні права, які, у свою чергу, сприяли б конфесійній консолідації.
Патріарх виступав за збереження національної ідентичності, за міжцерковне зближення. У своєму «Заповіті» він звертав увагу на спільну спадщину київської християнської традиції як основу для майбутнього порозуміння. Цей документ водночас відображає пророче бачення того, що його Церква після десятиліть поневірянь відродиться на рідних землях. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні.
У вересні 1992-го Йосиф Сліпий був перепохований згідно з його «Заповітом» у крипті собору Святого Юра у Львові поруч з його попередником митрополитом Андреєм Шептицьким.
Церква в підпіллі (1946-1989)
Будь-яка душпастирська діяльність греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору вважалася незаконною. Священики, монахи й монахині були піддані репресіям.
Зокрема, за «контрреволюційну діяльність» та «зраду Батьківщини» митрополита Йосифа Сліпого було засуджено до восьми років виправно-трудових таборів та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Никиту Будку – до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Миколая Чарнецького – до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Івана Лятишевського – до десяти років. Єпископ Григорій Хомишин помер у київській тюрмі ще перед процесом 28 грудня 1945 року. У таборі «Чапаївка-Віта» під Києвом 17 грудня 1947 року помер і Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. 1 жовтня 1949 року на засланні в Караганді (Казахстан) загинув генеральний вікарій Львівської архієпархії єпископ Никита Будка. 12 листопада 1950-го біля Воркути – Перемишльський єпископ-помічник Григорій Лакота.
Незважаючи на те, що «видима» структура УГКЦ була зруйнована арештами єпископату, Церкві вдалося в умовах переслідувань і глибокого підпілля зберегти неперервну тяглість єпископського служіння. Єпископські хіротонії здійснювалися таємно підпільними владиками. З 1945-го по 1989 рік в умовах суворої таємності хіротонію отримали 15 підпільних єпископів.
Тільки протягом 1945-1946 років органи держбезпеки заарештували понад 800 греко-католицьких душпастирів з терміном засудження від 10 до 25 років. Географія тюремного ув’язнення духовенства, чернецтва та мирян була широка: Мордовська АРСР (Дубровлаг), Комі АРСР (Воркутлаг, Речлаг, Інтлаг, Мінлаг), Казахстан (Карлаг, Степлаг), Сибір (Норильлаг, Озерлаг), далекий Схід (Берлаг, Колимлаг) тощо. На спецпоселення після відбуття в’язничного терміну висилали в Красноярський край, Читинську область, Хабаровський край.
Атеїстична держава не спромоглася, однак, зламати дух опору. Незважаючи на нестерпні фізичні та моральні умови радянських таборів і складні умови життя на засланні, греко-католицьке духовенство використовувало всілякі можливості, щоб сповняти своє душпастирське покликання. У місцях позбавлення волі та на поселеннях відбувалися служби Божі, молебні, уділялися Святі Таїнства. Священики хрестили дітей, вінчали на спецпоселеннях молодят, причому не лише українців. У таборах відбувалися навіть священичі рукоположення.
У Галичині продовжувалося церковне життя в підпіллі – зокрема завдяки активності єпископів, священиків, чернецтва та вірних, котрі повернулися з таборів та заслань. Таємні Богослужіння відбувались у приватних будинках, у відпустових місцях, біля закритих церков. Підпільні Літургії проходили переважно вночі за зачиненими дверима при зашторених вікнах. Кількість вірних на таких Богослужіннях налічувала від кількох осіб до кількох десятків. Перед Літургією відбувалася сповідь. Священик надівав переважно лише єпитрахиль, яку в разі облави легше було зняти й сховати. З причин безпеки священики не завжди носили з собою церковну утвар.
Після розгону монастирів та арештів настоятелів монахи й монахині жили невеликими спільнотами по 3-4 особи й виконували приписані уставом обов’язки.
Поповнення чернечих Згромаджень відбувалося за рахунок молоді, яка приходила в монастир за рекомендаціями сестер чи священиків.
Монахині допомагали в релігійній освіті дітей, зберігали у своїх домівках Пресвяту Євхаристію, домовлялися про місце й час Богослужіння, особливо на Різдво й Великдень, приносили все необхідне для відправи. У цих «мандрівних церквах» сестри були і паламарями, і дяками, і катехитами (учителями Закону Божого).
Велику підтримку підпільним священикам і єпископам надавали миряни. Їхні доми часто ставали місцями для проведення Богослужінь та уділення церковних таїнств. Вірні УГКЦ дбали про християнське виховання дітей, виготовляли та зберігали літургійні речі, опікувалися зачиненими храмами, супроводжували та охороняли своїх душпастирів, шукали священиків для людей, котрі потребували сповіді чи Причастя, а тому по праву стали непорушною опорою Церкви в підпіллі.
Одним із найважливіших завдань церковного проводу підпільної Церкви став підбір, навчання і висвячення кандидатів до духовного стану. З цією метою діяли таємні духовні семінарії, у яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів, забезпечуючи Церкві неперервність душпастирського служіння.
Начання тривало досить довго. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за освіченим священиком, який, зокрема, забезпечував їх підручниками, перекладами з латини та інших мов. Навчальна програма була значно вужча, ніж у колишніх семінаріях, і охоплювала лише найважливіші та найнеобхідніші для практичного душпастирювання в підпіллі предмети. До таких належали моральне і пастирське богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, церковна історія, етика та церковний спів. Рукоположення молодих душпастирів відбувалося переважно після чотирьох – шести років таємного навчання. Кандидатів екзаменувала комісія зі старших священиків і, якщо результати були позитивними, їх рекомендували єпископу.
Багато з кандидатів змушені були офіційно працювати на важких і малооплачуваних роботах, щоб мати змогу здійснити своє священиче покликання.
Відродження Церкви (1989)
З огдяду на політику демократизації у другій половині 1980-х, яку проводив у СРСР Михайло Горбачов, греко-католики більше не бажали миритися з несправедливістю щодо Церкви. Провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення заяви про вихід з підпілля групи священиків (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика, датованої 4 серпня 1987 року. А наприкінці цього ж року активні греко-католики утворили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви на чолі з колишнім політв’язнем Іваном Гелем. Цей комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року, яку очолювали Йосиф Тереля та Василь Кобрин. Керівники поставили перед собою єдину мету – легалізацію УГКЦ, яку планували здійснити через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю.
Комітет почав збирати підписи під заявою щодо офіційного визнання УГКЦ. Протягом 1988-1989 років було зібрано близько 120 тисяч підписів.
У містах і селах Західної України просто неба проводилися Богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Велика кількість вірних зібралася під час святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 року в селах Грушів і Зарваниця під проводом владики Павла Василика, отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін. Багатотисячна маніфестація зібралася під час урочистого Богослужіння на честь 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка у 1989 році у Львові, яке відправили православний та греко-католицький священики Михайло Нискогуз і Михайло Волошин. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року.
У травні 1989-го в центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священики розпочали щонеділі служити Літургії. Також у найбільших містах Західної України на міських цвинтарях проводилися багатолюдні панахиди на честь полеглих бійців за долю України. Найбільш масовим став похід вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Люди вимагали свободи віросповідання для греко-католиків.
Того ж року відбулася безпрецедентна акція голодування греко-католиків на Арбаті в Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в приміщенні Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 року. Пізніше до акції долучилися духовенство й миряни, котрі змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі й у світі.
Важливим чинником інформаційної боротьби стало розповсюдження в країнах Заходу друкованих часописів Комітету захисту Української католицької церкви «Християнський голос». У справу легалізації Церкви зробили також внесок інші релігійно-патріотичні організації, як, наприклад, Марійське жіноче товариство «Милосердя», відроджене в 1988 році.
З огляду на внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».
Офіційна легалізація дала також змогу розвивати внутрішню інфраструктуру УГКЦ. Так, стараннями владики Володимира Стернюка у вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна семінарія Святого Духа у Львові, першим ректором якої було призначено владику Филимона Курчабу.
23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священиків і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.
У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі». Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архікатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших Чинів і Згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.
Повернення до Києва (2005)
Відродившись у Західній Україні, УГКЦ провела низку реформ, які стосувалися поділу єпархій, розширила юрисдикцію Верховного архієпископа та Синоду єпископів на всю Україну, окрім Закарпаття, де Греко-Католицька Церква має автономний статус.
2004 року тодішній глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) прийняв рішення, затверджене Синодом, яке благословив Папа Римський, про повернення осідку Верховного архієпископа Церкви зі Львова до Києва. Офіційною датою повернення вважається 21 серпня 2005 року. Від цього дня Глава УГКЦ іменується титулом «Верховний архієпископ Києво-Галицький».
Відтоді розпочався активний розвиток УГКЦ на теренах «великої» України. Під час останньої реорганізації УГКЦ наприкінці 2011 року в межах України було створено три нові митрополії – усі вони знаходяться на заході країни й охоплюють, окрім трьох галицьких, ще дві прилеглі області.
Повернення осідку Глави Церкви до Києва та зведення Патріаршого собору Воскресіння Христового на березі Дніпра Любомир Гузар назвав символом «нашого внутрішнього єднання».
«Історія нашої Церкви, – розповідав Блаженніший Любомир засобам масової інформації, – налічує 1025 років від часів Хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви вступила до Берестейської унії. Ми завжди підтримували контакти і з Патріархом Константинопольським, і з Апостольською Столицею. З одного боку, це було для нас благословенням, а з другого – призвело до поділу в православній Церкві. Відтоді обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території всієї України. Потім після поділу Польщі землі на схід від Збруча потрапили до рук Російської імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило переміщення нашого тодішнього митрополита до Львова (1806 р.) – на територію монархії Габсбургів, де ми могли безперешкодно розвиватися. Перенесення у 2005 році осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва було поверненням до стану, що мав місце до поділу. Греко-Католицька Церква – це не західноукраїнська, а всеукраїнська дійсність».
УГКЦ є частиною Вселенської Церкви зі статусом самоуправної Верховноархієпископської Церкви. Її Глава – Верховний архієпископ – перебуває в єдності із Святим Апостольським престолом у Римі. Серед 22 самоуправних східних Католицьких Церков вона є найбільшою.
Церква сьогодні
Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою східною католицькою Церквою у світі. Вона налічує понад 6,5 мільйона віруючих. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженніший Святослав (Шевчук), який змінив на престолі кардинала Любомира Гузара в березні 2011 року (Блаженніший Любомир подав прохання про зречення, прийняте Папою Римським у лютому 2011-го).
Упродовж 1989-2011 років відбулося п’ять сесій Патріаршого собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга – ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), третя – соціальним проблемам українського суспільства, зокрема щодо абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.), четверта – молоді (2007 р.), п’ята – монашеству (2011 р.). За словами Блаженнішого Святослава, «сьогодні наша Церква крок за кроком у розбудові своїх структур прямує до патріархату». «І це є лише справа часу, – зазначив він на одній з прес-конференцій, – коли Святіший Отець, відповідно до свого Уряду, оприлюднить це рішення. Тому, я думаю, це скоріше є справа наших вірян, нашого духовенства будувати патріархат, що ми й робимо кожного дня».
Верховне архієпископство в Україні поділено на такі єпархії та екзархії:
11 грудня 2015 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про створення Кам’янець-Подільської єпархії з осідком в м. Хмельницькому, виокремивши її з території Тернопільсько-Зборівської архиєпархії та підпорядкувавши її цьому митрополичому осідкові.
Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія УГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована главі УГКЦ.
Християнство (від грец. Χριστός – «помазанник», «мессія») – один з напрямків єдинобожжя, який разом з іудаїзмом та ісламом входить в групу авраамічних релігій. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства іслам і іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.
Християнство зародилося на Сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) в I ст. н. е. Засновником вважається Ісус Христос. В наш час християнство є одним з найпоширеніших у світі віровчень – його притримуються більше чверті людства. Християнство займає перше місце в світі за географічним розповсюдженням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.
Виникнення християнства
Виникнення християнства взято за основу сучасного літочислення, нової ери в історії людства, яка почалася понад 2000 років тому. Християнство зародилось в I столітті на Близькому Сході, на іудейських землях (провінція Іудея) Римської імперії, серед месіанських рухів тодішнього єврейського єдинобожжя. Вже в часи Неронахристиянство було відоме у багатьох провінціях Римської імперії. Корені християнського віровчення пов’язані з дохристиянським єдинобожжям стародавніх євреїв та вченням Старого Заповіту (Закон, Пророки і Писання – Танах). Згідно із Новим Заповітом, Ісус (Йешуа) народився, виховувався і навчався у єврейській вірі, дотримувався Закону (Тори), відвідував зібрання (синагогу) у день відпочинку (євр. шабат або суботу), святкував єврейські релігійні свята згідно з Торою. Перші послідовники Ісуса (Йешуа) і посланці (апостоли), які несли його благовістя були іудеї. Через 20 років після заснування християнської спільноти, християнство стало проповідуватися серед інших народів.
Християнство і язичництво
В сучасному світі деякі люди схильні трактувати християнство як вчення, завданням якого було повністю знищити стародавню язичницьку культуру, культуру язиків (племен, народів) світу. Насправді таке бачення взаємодії християнства і язичництва відповідає дійсності лише наполовину. По-перше, традиційне християнство (зокрема православ’я) розглядає себе як істинне вчення, вчення про істину, одним з найважливіших завдань якого є поширення істинного знання серед людства, незалежно від його походження (оскільки воно в будь-якому випадку походить від Бога). Зокрема, в традиційному християнстві визнається, що в язичницькі часи також існували люди (праведники), які пізнавали істину і жили згідно її законів. В цьому контексті завдання християнства полягало в тому, щоб взяти від язичництва все те краще і істинне, що було присутнє в ньому і відкинути неправду і брехню. В якомусь сенсі християнство – це подальший розвиток язичницької культури, культури народів світу на новому, вищому, істинному рівні. Серед речей, які запозичило християнство з часів язичництва – символ хреста (вічного Дерева життя), сільськогосподарський календар, в якому свята на честь богів були замінені на свята на честь святих і мучеників і т. д. Фактично, в християнстві поганством називаються будь-які відхилення від істинного віровчення, яке Бог розкриває людству від початку часів, незалежно від того відносяться вони до християнського чи дохристиянського періоду.
Історія християнства та християнські течії
Згідно Святого Писання, а також інших джерел того часу, перші спільноти християн (коло віруючих, християнська Церква) виникли в 1 столітті у східних провінціях Римської імперії в Палестині, місці народження Христа, Святій Землі унаслідок проповіді учнів Христа – святих апостолів та їх послідовників. Як фактично єдина географічно-адміністративна спільнота проіснувала приблизно до 484 року. Хоча вже з кінця I століття в ній виникали різні секти, протистояння. Остаточний розкол Християнської Церкви на Східну (Православ’я) та Західну (Католицизм) відбувся 1054 року. У 1517 виник Протестантизм. Це три основні розгалуження в християнстві.
На чолі Католицької Церкви стоїть римський єпископ – Папа Римський.
Православ’я спершу мало 5 патріархів: римського, константинопольського, єрусалимського, антіохійського, александрійського. Згодом відбувся розкол з римською церквою, а також виділились нові патріархати (грузинський, київський, сербський, румунський та болгарський) та інші помісні церкви, що очолюються митрополитами або архієпископами (кіпрська, елладська, албанська, польська тощо). Усі помісні православні церкви, що утворюють Вселенську православну церкву, є рівними між собою, відрізняються лише за честю. На даний момент першим серед рівних вважається Константинопольський патріархат.
Від Православ’я потрібно відрізняти дохалкідонські церкви (Коптська, Вірменська, Ефіопська тощо), які не визнали рішень Халкідонського собору. Хоч у перекладі їх назв і використовується слово «Православна», але вони не належать до Вселенської Православної Церкви. Ці церкви довгий час вважалися монофізитськими (тобто єретичними стосовно Православ’я), але на сьогоднішній день вони практично повністю відійшли від монофізитства. Дохалкідонські церкви іноді звуть «східним християнством».
Як єдиної Протестантської Церкви не існує. Ця течія представлена сотнями, тисячами Церков, з чисельністю від сотні членів до багатомільйонних спільнот. В цьому напрямі є безліч течій, зокрема: П’ятидесятники та Харизмати близько 400-500 млн. чол, Баптисти близько 120 млн. чол., Англікани, Кальвіністи різних напрямів, Лютерани, Адвентисти та багато інших. Деякі релігійні течії, які вийшли з протестантизму і ідентифікують себе як християнські – Мормони, Муністи, Свідки Єгови, не визнаються за такі конфесіями християнського світу через розбіжність у розумінні основоположних християнських доктрин (догмат Трійці, іншу христологію). Серед різних протестантських спільнот існують доктринальні розбіжності по ряду питань, наприклад щодо догмату приречення існують протилежні теологічні системи: кальвінізм і армініанство.
Християнство на землях України-Русі
Наявні джерела (передання, грецькі та латинські літописи і т. д.) підтверджують той факт, що перші віруючі, люди, які в тій чи іншій мірі дотримувались християнської православної віри, на землях майбутньої Русі з’явились майже одразу після появи Христа і початку поширення християнства у світі. У першу чергу тут варто згадати апокрифічний переказ про святого апостола Андрія Первозванного, який проповідував на цих землях, у ті часи Скіфії і Сарматії. Починаючи з перших століть християнства зустрічаються згадки про скіфів-християн і навіть про скіфських єпископів. З кінця III в. від Р. Х. збереглись згадки про Скіфську єпархію, яка виникла на землях Малої Скіфії (землі сучасної України, Молдови і Румунії). Розвиток християнства сповільнився через прихід гуннів (в інших джерелах їх також називають болгари) – союзу кочових племен змішаного походження, які захопили частину Ромейської імперії. Разом з тим джерела свідчать, що серед гуннів (стародавніх болгар) також існували християни.
Таким чином, на майбутніх слов’янських і руських землях на момент хрещення Русі вже існувала, параллельно з язичництвом, іудаїзмом (Хазарія), а пізніше мусульманством (Волжська Булгарія), мала міцне коріння і успішно розвивалась усна народна християнська традиція (яка у зв’язку з особливостями життя і розвитку регіону у ті часи практично не залишила свого виразу в матеріальних пам’ятках – церквах, богослужбових книгах і т. д.) і яка без сумніву мала певний вплив на розвиток і утвердження перших християнських общин на Русі.
Віровчення
Христия́нство – є віровченням про єдиного Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога, Творця неба і землі у трьох його найважливіших проявах (іпостасях) – Господа Вседержителя (Бога-Отця), єдинородного несотворенного Сина – Господа Ісуса Христа (Бога-Сина, святу Істину, святе Боже Слово), та Животворчу Божу Благодать (Бога-Духа Святого), що говорив через пророків, Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці. Центральне місце в християнстві займає втілення та зшестя на землю Сина Божого з метою спасіння людства від гріха жертівним Розп’яттям на Голгофі, Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя судити усіх живих та мертвих людей. Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі та ангелів), визначає природу людини – її сотворення, гріхопадіння (перворідний гріх) та Викуплення Христом, її майбутню долю – воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай) або вічне прокляття (пекло). Віруючі послідовники цих догматів звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення Його настанов, покаяння у випадку їх порушення, регулярно спілкуються з Ним через молитву. Сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити (див. ченці), щоби повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа. Християнство вчить, що метою людського життя є освячення людини, повернення до первинної природи, через обоження (грец. theosis) людини через причастя в Бозі Христі, завдяки Його Викупительній Самопожертві за людські гріхи. Особи, що досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа і визначилися найвищими чеснотами християнської побожности, прославившись чудами, шануються у традиційному християнстві як святі.
Христос – центральна постать християнства
Центром християнства є особа Ісуса Христа, який є однією з осіб Трійці – одночасно Сином Божим та Сином Людським. Головне у християнстві вчення про боголюдину – Ісуса Христа, який прийняв страждання і смерть заради спокутування первородного гріха.
Догмати про гріхопадіння та спасіння людини
Згідно з постулатами християнства, що базуються на Біблії, внаслідок першородного гріха, вчиненого Адамом та Євою, кожна людина є грішною, відтак смертною і підлягає засудженню Богом. Оскільки Бог любить світ та людей, він послав свого Сина, який, будучи безгрішним, своєю смертю на хресті викупив людей від належного їм покарання. Таким чином, спасіння досягається вірою в Ісуса Христа та прийняттям його жертви, а також покаянням – відверненням від гріхів та приведенням свого життя у відповідність з Божими заповідями.
Роль та значення Церкви
Християнська Церква об’єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються таїнства та благодать, вона ж уділяє хрещення (яке є духовним очищенням та оновленням у Христі) новим катехуменам. Роль духовного наставництва та годування виконує Святе Письмо, яке вважається за Слово Боже. Велику роль на земному шляху християнина до вічного блаженства відіграє Боже Провидіння.
